Вже цілий тиждень, вранці — строго в один і той же час — його одягали, потім він самостійно виходив зі своєї квартири, спускався з третього поверху, перетинав -підстрибом -навскіс невелике подвір’я, і опинявся в під’їзді, де його вже чекали відкриті двері іншої квартири.
А батьки в цей час швидко одягалися і мчали на роботу.
Але сьогодні Вова, чомусь, запізнився.
На дворі був лютий, всю ніч йшов сніг, проте до ранку снігопад закінчився. І тому, коли Вова з’явився на порозі бабусиної з дідусем квартири з голови до п’ят засипаний снігом, то літні люди особливо не здивувалися. Тільки дідусь, струшуючи з нього сніг, сміючись, запитав:
— Онучку, ти що, головою собі шлях прокладав? Я здається бачив, що двірники дороги, почистили. Чи ти вирішив дослідити всі замети у нас на подвір’ї?
Вова промовчав і насупився.
Якщо чесно, він ще трохи соромився і дідуся, і бабусю, бо раніше батьки привозили його до них досить рідко. Їм було ніколи. Вони постійно зайняті.
— Ти що? — дідусь помітив поганий настрій онука. — Не виспався чи що? Зараз бабуся тебе нагодує оладками, потім ти ляжеш на диванчик і поспиш. А коли прокинешся, то ми з тобою разом книжки почитаємо.
Вова, з такими ж надутими щоками, мовчки пройшов на кухню, покосився на бабусю, виліз на високий для нього стілець, і важко зітхнув.
— Ти чому, маленький, зітхаєш? — посміхнулася бабуся. — Тобі що кошмари вночі снилися?
— Ні… — процідив крізь зубки онук, і знову зітхнув. — Не снилися мені ніякі кошмарів цієї ночі.
В голосі онука відчувалося таке роздратування, ніби його з ранку хтось образив. Навіть дідусь почув це, з іншої кімнати. І поспішив прийти на кухню.
— Все ж таки, що з тобою, Вова? Тебе батьки насварили? Ти нам пожалійся, якщо що. Ми їх теж насваримо.
— Не лаяв мене ніхто, — капризно буркнув хлопчик. — Мама з татом у мене хороші…
— Значить, у нього просто настрій такий, — Бабуся поставила перед онуком повну тарілку оладок. — Таке буває. Зараз ми йому його піднімемо. Давай, любий, їж. Варення бери — скільки хочеш.
Вова знову покосився на бабусю і чомусь зробив підозрілий вираз обличчя.
Дідусь, помітивши дивний погляд онука, розреготався, а бабуся, навпаки, насторожилася.
— Та чого ж це ти на мене так дивишся, Вовчику? — запитала винувато старенька. — Я тебе чимось образила, чи що? Чи у тебе є до мене питання?
— Угу, — кивнув онук. — Є.
— То запитуй, — кивнула бабуся.
Вова довго мовчав. Він дивився на бабусю і думав, чи можна ставити дорослим такі запитання. Потім, все ж таки, спитав:
— Бабусю, ти колись буваєш старою?
На кухні повисла тиша. Бабуся з дідусем з подивом перезирнулися, намагаючись зрозуміти сенс дитячого питання.
— Що ти маєш на увазі, онучку? — нарешті, запитав дідусь.
— Та що ж тут складного, дідусю? — Вова знову насупився. — Я питаю, чи наша бабуся буває старою, чи вона завжди тільки бабуся?
— Господи, — бабуся сіла на стілець поруч з онуком і склала зморщені руки у себе на колінах. — це треба ж, які дивні думки у маленької дитини в голові. І звідки ж вони взялися? Володька, яким вітром тобі такі думки надуло?
— До чого тут вітер. Я питаю це бабуся це ж — не стара? Так? Чи бабусі теж бувають старими?
— А чим вони відрізняються? — зацікавився дідусь філософією онука.
— А ти, що хіба не знаєш?
— Я не замислювався над цим, — знову засміявся дід. — Може, поясниш? Розкажеш?
— Гаразд. Зараз розповім. — І тут Вову прорвало. — Коли я йшов до вас стежкою, через двір, назустріч мені брела якась чужа бабуся. А стежка геть вузенька. Я зробив крок у бік, щоб дати їй можливість пройти. А бабуся виявилася аж надто габаритною. І як штовхне мене обличчям у сніг! Я мало не заплакав, але я згадав, що я хлопчик. А хлопчики не плачуть. І тут чую, дядечко якийсь кричить: «Ти що. Стара, з глузду з’їхала? Ти навіщо його штовхаєш?! Це ж дитина!». А вона його облаяла і пішла. Ну от, тепер я знаю, що то йшла не бабуся, а стара. От тільки я не розумію чому ж вони такі схожі, бабусі і старі? Дідусю, як гадаєш чому?
На кухні знову повисла тиша.
Трохи помовчавши, дід погладив онука по голові і сказав:
— Ти, онучку не сумнівайся, наша бабуся ніколи не стане старою. Вона зліплена зовсім з іншого тіста.
— Так? — Вовка радісно подивився на бабусю. — Це правда?
— Правда правда. — бабуся подивилася на онука винуватими очима, ніби це вона його штовхнула у сніг.
— Цікаво. — Вова раптом пожвавішав. — А з якого тіста зроблені старі?
— З гіркого, синку, — зітхнула бабуся. — З кислого. З такого навіть оладки не спечеш.
— Зрозуміло, — кивнув онук, і нарешті, почав наминати оладки з варенням.
Фото – ілюстративне(pexels).