.Вона ходить на всі служби, знає, коли піст, коли задушні, коли парастас, в якого священника краще хрестити, в якого вінчатися, де привезуть мощі, а де хресна хода, а де проща, а де чудодійна ікона, де чудодійне джерело, де з’явилася Матір Божа, а де Ісус… З кожної такої ходи, прощі, храму вона привозить десятки іконок, які мають захистити від усіх життєвих бід. І з цим усім вона несеться до моєї мами, бо у неї біда – донька в дівках.
– Ось, молися до цієї святої, далі до цієї, далі цю молитву і перед сном до цього святого, – напучує вона маму і обкладає молитовниками та іконками, – Моєї куми сестри подруга читала отак місяць і жених з’явився!, – переконливо шепоче.
Таке враження, що, коли шепотіти, то всяка дурниця стає містичною правдою.
Мама забобонно хреститься і розкладає все за порядком аби не забути і, боже збав, не наплутати, бо тоді не жених з’явиться, а казна що. А «казна що» її люба доня і так приводить, що ні похвалитися перед людьми, ні перед родиною.
Час від часу тітка поривається брати мене з собою на якусь прощу, але я всіма силами відбиваюся, аргументуючи «цими днями», а тоді не можна торкатися до намолених ікон, впевнена тітка.
– Вінець на тобі, Василинко, вінець. Якби ти зуби не шкірила та поїхала зі мною кілька разів, то ми б швидко це з тебе зняли!
Але одного разу я таки не відхрестилася і тітка охаючи і ахаючи, що вона себе зле почуває, але поїхати треба, бо вже оплачений автобус та проживання, випхала мене з своєю колежанкою на прощу.
Попри весь мій скептичний настрій, в салоні автобуса було мирно, пахло якимось зіллям чи що, співали пісень і мирно спали під них – так, це була я. Спочатку тітка Марта мене штурхала під бік, але це не допомогло.
Нас розселили в якомусь гуртожитку при церкві і я вийшла прогулятися. Я не люблю гамір, тому відійшла далі від прочанок, які одна поперед другої ділилися тим, що хочуть отримати від Бога за це паломництво. Трохи далі була лавочка вся присипана кленовим жовто-червоним листям, я з жалем скинула його на землю і сіла перед неймовірним краєвидом – бог створив такі прекрасні речі, якими треба милуватися і дякувати йому…
Раптом поруч заговорили і я зі злістю кинула погляд на винуватців, які вже й сюди добралися зі своєю балаканиною. То був доволі молодий чоловік з жінкою, яку вів попід руку, було видно, що вона незряча. Мені стало соромно за свої думки і я почервоніла та посунулася аби їм вистачило місця. Я не бачила їх в автобусі і подумала, що вони з іншого автобуса.
– Ви не проти, якщо ми вас потурбуємо, – чемно спитав чоловік, – Мама не любить гамору…
– О, так, прошу, – сказала я, – Я теж не дуже люблю поговорити, тому помовчимо.
Проте, помовчати не вийшло, бо жіночка виявила інтерес до мого соціального статусу, професії, планів на майбутнє. Мої відповіді її наче й влаштували, а чоловіка заставили ніяковіти.
– Ви знаєте, чому я тут, – вела далі пані, – Я тут, бо мій онук ніяк не може знайти собі дружини! А я вивчила молитву, яку мені подруга моєї куми дала, на щасливу долю. І молилася, а далі йому кажу – якщо хочеш аби бабуся переписала на тебе квартиру, то їдемо на прощу!
– Ба, не треба мені вашої квартири, – вже червонів чоловік, – Ви так хвилювалися, що мені легше вас відвести на цю прощу, ніж перерадити.
Я не знаю чи то молитва допомогла, чи то так склалася доля, але ми з Віктором зустрічаємося на радість всій моїй родині і його бабусі. Чи варто казати тепер, що до моєї тітки тепер черга з матерів за чудодійною молитвою?
Фото Ярослава Романюка
