Все почалося з того, що син надумав одружитися. Ідея відразу здалася сумнівною, тому що з нареченою він був знайомий всього півроку. І до чого був такий поспіх? Йому двадцять чотири, їй двадцять два – подобаєтеся ви один одному, так живіть і радійте, зараз це вже в порядку речей. Але Микита уперся, що хоче одружитися.
Я впевнена, що там невістка все для цього робила разом зі своєю мамою. Сама невістка з якогось села, в місто приїхала вчитися, а зі студентського гуртожитку переїхала відразу в квартиру сина. Мені здавалося, що дівчині просто потрібно залишитися в місті.
Та й мама її не викликала позитивних емоцій. На першій же зустрічі питання про роботу, зарплату, чи є дача, машина, чи у нас один син. Дивні питання. Ми синові тоді ще раз повторили, що треба б почекати з одруженням, але Микита заявив, що вони вже все вирішили.
Раз вирішили, то вирішили. Не наша справа, ми з батьком свою думку висловили, але свій розум в голову сина не вкладеш. До весілля підготувалися швидко, пишного гуляння не планувалося. Оплачував все син сам. Як з’ясувалося потім, для цих цілей він брав кредит.
Розписалися молодята, ми з чоловіком подарували їм грошей, що там подарували з боку нареченої я не знаю. Полетіли молодята відпочивати. По поверненню півроку прожили спокійно, а потім син заявив, що вони хочуть розширюватися.
Ми з чоловіком синові вже давно купили однокімнатну квартиру, в яку він переїхав після закінчення вузу. Оформлена вона на нього, як на єдиного господаря. Саме там молоді та жили, тут ось надумали розширюватися. Взагалі, справа хороша, але розширення планувалося за рахунок продажу квартири сина.
Вже як ми переконували Микиту, що це безглузда затія, що квартиру можна буде потім здавати і гасити частину іпотеки з оренди. Але син нас не слухав.
– Ми зараз п’ять років будемо збирати на перший внесок, потім ще багато часу платити іпотеку, а діти коли ? Я вирішив, квартиру продаємо, додаємо решту з весілля грошей, ми їх відкладали, а залишок дасть теща, вони кімнату в комуналці продають. Що кредит на весілля? Поступово віддамо, не тема для розмови взагалі.
Мої пояснення, що це нерівноцінний внесок, син проігнорував. Батько намагався йому пояснити, що він свою квартиру перетворює в спільну власність, а це не розумний вчинок. Краще збирати разом, купувати разом своє, а не складати всі яйця в одну корзину.
Микита з нами тоді і розмовляти не став, заявивши, що не треба його розлучати завчасно. Нібито ми спимо і бачимо, щоб він розлучився. Заявив, що ми трясемося над квартирою і більше взагалі нічого не помічаємо навколо.
Ми з чоловіком вирішили, що нехай все йде як іде. Свою місію ми виконали – сина виростили, вивчили, на ноги поставили, житлом забезпечили, далі сам нехай думає. Раз порад не слухає, нехай сам і розсьорбує.
Квартиру син продав, купили вони двокімнатну, оформивши навпіл, а ще через півроку вирішили, що будуть розлучатися. Природно, квартиру тепер ділитимуть. Навіть після розділу і отримання половини вартості квартири, син не зможе ось так відразу купити собі окреме житло такого ж рівня, яку продав. Йому доведеться брати іпотеку. У виграші невістка – вона отримає значно більше, ніж вклала. А на синові залишиться ще й кредит, який він брав на весілля.
А винні у всьому тепер ми з батьком. За словами сина, ми спершу не відрадили його від весілля, а повинні були, а потім не відрадили від продажу квартири. Хоча повинні були, ми ж батьки.
– Я ж у вас єдина дитина. невже вам моя доля узагалі не цікава була. Чому ви про мене не подбали. Чому не відрадили від завчасно невірних вчинків. невже ж не помічали усього? Мені тільки двадцять п’ять. А ви ж життя прожили.
Я ледь чоловіка заспокоїла. Ну таке сказати? Пішов син і з нами не спілкується. Від родичів дізнались, що він таки узяв собі квартиру. Невелику студію і виплачуватиме років з десять ще. Ну що ж? Схоже, аби син почав цінувати те що має, йому потрібно було через це пройти.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
