— Все, – сказав чоловік мені учора, – Я так більше не можу і не хочу жити. Хіба ж ти не бачиш, що ця людина робить? Таке не можливо витримати, з дому втекти хочеться. А чому? Чому я повинен не хотіти жити у своєму домі? Вона нам хто? Ніхто? Давай так, або за ворота з речами вона, або я.
Ось цього я найбільше не хотіла почути. Уникала цієї розмови, якось згладжувала кути і непорозуміння. Уже три роки все йшло до цього. Я бачила як змінилась Дарина Павлівна щойно Павло з’явився у моєму житті. Я багато з нею розмовляла, пояснювала, але марно. Чим далі, тим складнішими ставали стосунки між моїм чоловіком і моєю свекрухою.
З першим шлюбом мені відверто не пощастило. Так, я дуже кохала Станіслава, мабуть тому і змогла прожити з ним у тих умовах аж п’ять років. Єдиним світлим і справжнім у п’яти роках мороку і сліз від постійних зрад і вечірніх “концертів” чоловіка, була його мама. Дарина Павлівна неймовірно інтелігентна, чуйна і справжня людина. Її на роботі не інакше, як “графинею” величали, але не в осуд – з любов’ю і шаною. Поруч із нею і собі хотілось підтягнутись, стати добрішим і спокійнішим. Станіслав мій, напевне у батька пішов, іншого пояснення я не бачила.
Дітей ми у шлюбі так і не нажили, за що я вдячна Всевишньому. Не уявляю, як би я ростила їх з таким “татом”. Я хотіла розлучитись і навіть заяву подала, але все вирішилось несподівано – Станіслава не стало.
Стан Дарини Павлівни описати просто неможливо. Яким би не був Станіслав, скільки б прикрощів він їй не приносив, проте він був її єдиною дитиною і вона його любила щиро. За перший тиждень після того, як ми провели Станіслава в останній путь вона постаріла років на двадцять. Саме тоді я й пообіцяла цій прекрасній жінці, що ніколи в житті не залишу її одну. Сказала, що віднині вона мені, мов мама рідна і так буде стільки, скільки живою буде хоч одна із нас.
Я так і не з’їхала з їхньої квартири, майже десять років я прожила після того, як не стало першого чоловіка у тому домі. Жодного непорозуміння, чи напруженості. Дарина Павлівна називала мене “доцьою” і на руках готова була носити.
А потім у моєму житті з’явився Павло. Я не закохалась у нього одразу, як у Станіслава – ні. Павло завойовував мене своїми вчинками, поведінкою, характером, поглядом на життя. Через майже три роки зустрічей ми вирішили побратись і я прийняла рішення переїхати до нього у село під столицею.
— Мамо, – звернувся він до Дарини Павлівни, адже моїх батьків уже двадцять років, як немає на цьому світі, – Я знаю все, Наталя розповіла. Прошу, не залишайтесь тут самі. Їдьмо з нами. Дім у мене великий.
Я бачила уже на той момент, як ставилась до Павла і як змінилась з його появою Дарина Павлівна, але й гадки не мала, що все може зайти аж так далеко.
Все почалось з безневинних маленьких зауважень і “підказок” як буде правильніше. Дарина Павлівна, міська жителька ледь не з народження врапт стала експертом у галузі сільського господарства. Сама вона нічого робити не бралась, бо “не вдома” проте Павла вчила і вичитувала за найменшу недбалість.
Усе переросло у відкрите непорозуміння між двома дорослими людьми. У такі миті я не впізнавала свою Дарину Павлівну. куди й дівалась вроджена тактовність і інтелігентність. Я бачила перед собою Станіслава у всій красі. Я чула його слова, помічала його міміку і рухи, навіть хід думок був той же.
Я як могла згладжувала кути і непорозуміння, але нещодавно мій чоловік поставив мене перед вибором, або він, або Дарина Павлівна.
Не знаю, як тепер бути. Павла я люблю, та й дитинка у нас буде зовсім скоро. Він дуже добрий, про такого чоловіка я й не мріяла ніколи. А з іншого боку Дарина Павлівна яка все така ж мила і люба коли ми з нею удвох. Для неї я і досі “доця”. Та й обіцяла я їй що ніколи її не покину.
Як мені бути? Кого обрати?
Наталя Р.
07,10,2022
Головна картинка ілюстративна.
