Біля магазину, де продаються продукти, чоловік побачив прив’язаного песика. Зупинився, щоби розглянути.
Собачка дивилася на двері з тугою і не помічала перехожих. Мабуть, думала, що її назавжди тут залишили.
Дивився чоловік: “Вона чи не вона”?
Не втримався, підійшов і голосно вигукнув прізвисько: «Жулька»? Собака закрутила хвостом, радісно підстрибнула і почала голосно гавкати.
Дзвінкий гавкіт іноді поступався місцем тонкому жалібному скавчанню, і тоді здавалося, що тваринка плаче.
Відв’язав собачку, взяв на руки, і вона відразу почала лизати йому щоки і крутилася так, що втримати було важко.
Як кажуть, краєм ока помітив, що з дверей показалася колишня теща, побачила, що відбувається, і швидко сховалась за рогом. Думаючи, що її ніхто не бачить, виглядала в бурій волохатій шапці: що далі буде?
А він чудово бачив, що за ними спостерігають.
Колишня теща не залишала зайняту позицію – чекала. І стало зрозуміло, що собака їй не потрібна. Треба було переконатись, що чоловік не покине тварину, на вулиці не залишить.
Він і не залишив, сказав бадьоро: «Ходімо до мене, Жулька»!
Жулька була не проти і бігла поруч зі колишнім улюбленим господарем. Саме поруч, щоби не повернули туди, де жити не хочеться.
Дійшли до кута, і озирнувся чоловік, побачив, що колишня теща у волохатій шапці спокійно йшла і скоро зникла в натовпі.
Прийшли, піднялися на сьомий поверх, увійшли до квартири. Жулька невпевнено сіла, наче соромилася пройти до кімнати.
Чоловік відкрив у ванній кран, пустив теплу воду, приготував старий рушник. Все собачка згадала: що треба стрибнути на руки, щоб лапки помити. У ванній крутила мордочкою, намагаючись зловити струмінь води.
На ганчірці потопталася всіма чотирма лапками, і тільки після цього пройшла до кімнати.
Перший рух – носом познайомитися з новим житлом. Переконалася, що скрізь запах господаря, заспокоїлася, але сиділа недовго.
Чоловік ходив по кімнаті, і вона всюди йшла за ним, ні на крок не відстаючи: «Тут я, бачиш, що тут? Ти мене не залишиш прив’язаною біля магазину? Не викинеш? Гляди ж, щоб я була спокійною».
Присів поруч, погладив по голові і спинці, сказав: «Запам’ятай, будь ласка, не зраджу ніколи. Чуєш? Не зраджу. Разом будемо жити».
Вдячно вильнула хвостиком і посміхнулася широкою собачою усмішкою.
А господар знову заговорив: «Нерозумні ми з тобою, ой, нерозумні. Лапки помили, але ж треба за кормом піти, ти ж їсти хочеш, правда, Жулька»?
Знову хвостик праворуч і ліворуч: усе розумію, звичайно, нерозумні.
Довелося одягнутися та піти до магазину. Щоб песик не злякався, взяв на руки, так і зайшов. Купили корм та додому.
Вечір настав. Лежали на дивані, Жулька притулилася до господаря своєю кудлатою шерстю, дихала рівно і спокійно. А він думав: «Це ж треба, як вийшло. Знову разом».
Жульку взяли маленьким незграбним цуценям. Вибирали разом із дружиною. З чотирьох цуценят ця одразу сподобалася, одразу сподобалася.
Теща сварилася, що не виносить собак.
Дружина і теща йшли на роботу, а він залишався вдома із собачкою, яку назвали Жулькою. Працював в Інтернеті та багато заробляв. У сім’ї були мир та злагода.
Але стосунки між подружжям охолонули. Може, й не було кохання. Лише через пів року спільного життя сказала дружина, що помилилася: «Я зустріла іншу людину і зрозуміла, що покохала. Тобі краще піти».
Коли збирав чемодан, собака крутилася поруч, відчувала майбутнє розставання. Погладив тоді востаннє і назавжди зачинив двері.
Спочатку жив у матері, але недовго: доходи дозволили купити житло та переїхати до невеликої квартири.
Вдень комп’ютер, увечері самотні прогулянки – так і жив. І не було сумно, і не сумувала душа. Десь була віра, що в його житті радість з’явиться. І не одна. Треба терпляче чекати і не квапити події.
І ось перша радість: Жулька з’явилась. Маленька і мила, у відданих собачих очах – безмірна любов.
Господиня ж пішла до іншого чоловіка, а йому собака не потрібна. Чомусь відчував до неї незрозумілу неприязнь.
І жила бідолашна Жуля у літньої жінки, яка теж її не любила. Може, й викинула б, та боялася гніву доньки. А тут – несподіване щастя: колишній зять узяв на руки і радіє. От хай і радіє. Щоб переконатися, що все гаразд, кілька разів визирнула з-за рогу, а потім впевнено пішла додому, де немає нелюбої собаки.
Лежать чоловік і собачка на дивані. Тварина спить, людині не спиться. Поклав руку на волохатий теплий бік і думає: «Жулька в мене, і дім затишнішим став, наче споріднену душу знайшов».
Жулька немов доріжку протоптала для наступної радості: у їхньому домі незабаром з’явиться жінка – невисока, худенька, з виразними очима та добрими руками.
Звичайно, собачка її теж полюбить, але не так, як господаря.
