Я зустріла Дмитра в парку, гуляла з подругами і він підійшов знайомитися. Довго жартували, що в нашому віці це вже підозріло виглядає. Дмитро мав за плечима невдалий шлюб, дітей у нього не було.
– Мені скоро сорок і я вже готовий до того аби створити родину, – так він мені говорив і я вірила його словам.
Я теж вирішила, що пора в свої тридцять дев’ять думати про порядну людину поруч, щоб без феєрверків, але в повазі і розумінні. І ось так ми зійшлися, Дмитро переїхав до мене і ми стали придивлятися один до одного, чи варто таки узаконювати наші стосунки.
На роботі у мене вже знали, що я маю коханого і не раз питали за весілля.
– Сподіваюся, ти на корпоратив з ним прийдеш, – спитала мене тоді подруга по роботі Євгенія.
– Та добре, – відказала я.
Я не знала, як поставиться до цього Дмитро, адже ми не пара офіційно, не заручені. Але він погодився і там я його з Женею й познайомила. Вона все якось мене випитувала чи у нас все серйозно, а я й не знала, що сказати, бо з мого боку все було серйозно, але ж обручки у мене на пальці не було…
А потім до нас перевели нового керівника і тут Василь Петрович почав до мене виявляти знаки уваги. Я нічого такого собі й не думала, бо я не за такі нерівні стосунки і вважаю, що нічого доброго з такого не виходить.
Але той все то мене підвезе, то квіти подарує і якось Дмитро мене побачив, як я з його машини виходжу і каже:
– Отже, Женя таки правду казала – ти вертихвістка і ніякої сім’ї не хочеш!
Я виправдовувалася, але вже як почалося непорозуміння, то й годі було зупинитися. Він пішов, а я через кілька днів зрозуміла, що я при надії. Я не хотіла бачити більше ні Женю, ні нового керівника, тому звільнилася і поїхала до батьків. Там я й привела на світ сина. Мріяла, що Дмитро повернеться, перепросить, але не було цього. Я вже остаточно вирішила перебратися до батьків і мала владнати справи з квартирантами, тому й приїхала в місто. Ще й малого взяла аби на атракціони його повести, морозива поїсти.
І ось тут мене Женя й побачила і давай до малюка придивлятися. А до мене лізти з розмовами.
– Та я хотіла Дмитра собі забрати, але він як почув, що ти з начальником, то вже й на жінок дивитися не хоче. Вже який рік я до нього телефоную чи пишу а він все мені відмовляє…
– Бідненька, – скривилася я, – як тобі важко живеться. Не те, що моєму сину без батька!
І пішла. Якщо є у неї совість, то зрозуміє, а як нема, то чого я буду з нею спілкуватися?
Та й Дмитро теж добрий, за стільки часу ні разу не написав, не подзвонив. Для чого мені такий чоловік?
А далі він приїхав. Так, я ще так здивувалася, що він знає адресу моїх батьків:
– Женя піддивилася в твоїй справі, дуже перепрошувала нас… Я хочу бути з вами і не знаю чи ти мені пробачиш, але в дитини має бути тато.
– Ну, не знаю чи ти нам підійдеш, – відказала я, – Ми тебе будемо перевіряти.
– Я згоден! Тільки дайте мені шанс, бо я повівся так, як не варто було.
І ось так ми знову знайомимося один з одним в ролі батьків. Дмитро наполягає аби я вийшла за нього заміж і в дитини було його прізвище.
– Це найменше, що я можу для вас зробити.
І ось так я вийшла заміж в віці, коли вже й ніхто не мріє про весільну сукню.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
