Мені від таких слів аж очі на лоба лізуть, бо я вам хочу розказати про тих двох осіб, які робили нам добро.
В їхніх головах засіло, що Олег їм щось повинен чи не з пелюшок, бо він хлопчик.
– Ти маєш захищати сестру і їй допомагати, – казала його мати.
Наче так і має бути, але ж не тоді, коли у сестри вже є чоловік і діти, а Олег і далі їй має допомагати грошима і дітей має прилаштовувати. Матері так само він винен, бо вона його ростила сама, бо батько був такий-пересякий, що любив чаркуватися, а не її.
І ось такий хлопчик дуже мав мало шансів стати щасливим, набагато більше – піти шляхом свого батька.
Олег пішов вчитися в місто на зварювальника, а там я на швачку вчилася і у нас кохання з першого погляду.
Привів мене знайомитися до матері, сестра якраз заміж мала виходити, то мати його мало мене ганчіркою з хати не виганяла.
– Ще що надумав! Сестра заміж йде, грошей треба, а ти на неї тратитися будеш? Ти годувальник в цій родині! Ти зобов’язаний сестрі помогти! Навіть не думай женитися!
Я пішла геть з хати, а Олег за мною.
– Ми завтра ж подаємо заяву, – кажу він мені, – я тебе ніколи не покину.
І отак ми почали жити разом, та й яке то було життя, бо в гуртожитку в холоді і часто й на порожні шлунок, бо мати приходила під училище, коли був день стипендії аби вимагати від сина допомогти їй та сестрі, яка вже була при надії.
Олег віддавав половину і я бачила, як йому соромно, що не віддав більше.
– Ми ж усе маємо, – виправдовувався він, – а в селі знаєш, як треба робити, щоб в хаті тепло і вода були, а про їжу взагалі мовчу.
Не знаю, як мені вистачило мудрості тоді його не покинути, бо я хотіла черевички на осінь, старі вже геть діряві, його стипендія і моя то й мало вистачити…
Відтоді так і повелося, що моя зарплата – то наша зарплата, а його зарплата – то для мами і сестри, бо він брат і син.
Далі нам дали квартиру однокімнатну, ми були такі щасливі до пори до часу, бо як тільки п’ятниця і давали гарячу воду, то приїздила його сестра з дітьми купатися. Нахляпають повну ванну, а мені ж мити, бо вони гості в брата, а я хто – правильно – ніхто.
Я казала чоловікові хай сам за ними миє, бо я просто не маю сили ще й тут працювати. Він погоджувався і часто витирав підлогу після них.
Життя йшло без змін, сестра і мати були на першому місці, але нарешті я зрозуміла, що при надії. Ми дуже тішилися з Олегом і я йому сказала, що раз так, то вже хай він матері повідомить, що витрати на неї припиняться.
Вони приїхали в п’ятницю з ночівлею, я прийшла з робота, то вже була повна ванна води, тільки розвернулася аби піти по ганчірку, як послизнулася…
В лікарні мені сказали, що дітей у мене більше ніколи не буде.
Олег сидів біля мене всю ніч, а я лежала, відвернувши від нього голову.
Квартира мене зустріла чистотою, але я не могла зайти у ванну довший час. Ходила митися до подруги, а зуби чистила на кухні.
В п’яницю в двері знову подзвонили, я дивилася на чоловіка, а він відводив погляд:
– Це останній раз, де вона на ніч з дітьми дінеться.
Я пішла з хати попри них, сестра навіть мені не поспівчувала:
– Що так важко відкрити? Вилежуєшся цілий день.
Більше я в ту квартиру не заходила. Вирішила поїхати за кордон і сказала про це чоловікові. Він поїхав зі мною.
Квартирою користувалася сестра, навіть переїхала туди жити.
Ми тут вже роки і свої в цій чужій країні, маємо гарний будинок, достаток. Усиновили двійко діток і маємо онуків. Ми дуже щасливі люди, справді. Не кожен може таке мати в наш час.
Коли чоловіка пробиває на сентименти, то він згадує, як ми всі тулилися в однокімнатній квартирі з гостями у вигляді сестри і її двох дітей.
– Знаєш, – каже мені він, – якби не вони, то ми б ніколи не виїхали і не мали того, що маємо зараз. В Україні ми б так не жили, це точно. Так, що мати і сестра нам в цьому допомогли.
І як мені таке чути? Він і досі їм висилає гроші, бо вони його знайшли через соціальні мережі, хочуть аби він ще племінників тут на роботу взяв. А Олег такий, що візьме. Як йому пояснити, що ним просто користаються?
Що б ви порадили?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
