Якби ви почули фразу «Кращої жінки і матері мені не знайти», то чи подумали б ви, що через п’ятнадцять років ви будете стояти з роззявленим ротом, а повз вас прошмигне якась жінка, а чоловік навіть не виправдовуватиметься.
І всі будуть мати, що сказати. Виявиться, що то я всі ці роки закривала очі і не хотіла бачити, як на ювілеї в матері Віктор надто багато разів запрошував на танець Ліду, як кума бачила, що він віз якусь жінку в машині, як сусідка бачила його з кимось в кафе.
– Всі бачили, а ти чого не бачила?
А я сиджу і думаю – чого я не бачила? Я вірила Віктору. Все ось так просто. Я повірила в ті слова. Які він мені сказав на початку нашого життя, я повірила, що він нікого за мене кращого не знайде, бо не буде шукати.
А все виявилося не так.
«Та він таким і був», – казала мама, коли я прийшла до неї пожити, – «Ти ж його за це й полюбила, хіба ні?».
Так, він був веселим, бринькав на гітарі, за ним багато дівчат увивалося. Я теж його любила за це, що такий яскравий, що такий бажаний для всіх, що я поруч. А далі виявилося, що я чекаю дитину.
І тоді він уважно на мене подивився і сказав:
– Кращої жінки і матері мені не знайти. Виходь за мене.
Я була найщасливіша жінка на світі. Як я старалася аби Віктор в мені не розчарувався: слідкувала за фігурою, за домом, готувала і ростила доньку. Його нічого не хвилювало в хаті, бо я все робила за нього, а як були якісь поломки, то викликала спеціаліста. Я ніколи не командувала чоловіком, він міг йти на футбол чи рибалку, коли завгодно. Не пліткувала з ним про всіх на світі, бо знала, як він хоче відпочити, завжди мала хороший настрій.
У нас за ці роки не було жодного скандалу. Жодного.
Я не розуміла, що ж не так?
Йшов час і я не бачилася з чоловіком, він мені телефонував, але я не брала слухавку. Я почувалася, як той вкладник банку, що розраховував на гарні відсотки, а отримав пшик.
І ось він мені передає листа через доньку. Я не забороняла Наді спілкуватися з батьком, адже він її дуже любив і казав, що завжди вона буде його дитиною, попри те, що та інша вже чекає від нього дитину.
«Я довго мовчав в нашому шлюбі. Я не мав до чого придертися і це правда, але я не хочу виглядати негідником в твоїх очах та очах доньки.
Нарешті треба сказати правду, Інно, навіть, якщо це буде не приємно чути.
Я не кохав тебе. Ніколи. Ти була хорошою. Надто хорошою. А далі ти сказала, що чекаєш дитину.
Що я міг зробити? Тільки те, що мав, бо так треба. Бо так правильно. Бо так сказали батьки. І я справді намагався.
Старався бути чоловіком, батьком.
Я заробляв гроші, віддавав тобі, думав про машину і гараж, про взуття і гуртки, про дачу, як у Микитенків, про відпочинок в Туреччині, бо брат твій їздив.
Але щодня я прокидався з думкою: «Це не моє життя». Я не обирав його.
Я почав ловити себе на думці, Інно, що почуваюся біля тебе винним, ти так стараєшся, а я не хочу думати про дачу чи ще щось таке нудне. Яким і є сімейне життя.
А є інше життя – безтурботне, де я нікому нічого не винен, як і мені. З цими жінками я такий, який є, мені так приємно почуватися собою. Ти б теж, Інно, спробувала, почуватися такою, як ти є, а не такою ідеальною.
Якщо ти мене любиш, то побажаєш мені удачі.
Валя – перша, з ким я не грав роль. З ким я був собою. І коли вона сказала, що чекає дитину, я не злякався. Я зрадів.
Вибач і бажаю щастя, бо я тебе люблю, хоч не так, як би ти хотіла»
Я порвала лист на дрібні клапті. Я хочу дачу і розсаду на підвіконні, мені не треба змінюватися, я люблю це все, що робила, я не переступала через себе, я була щира.
Якщо він цього не оцінив, то вже не мій клопіт, бо я не вернуся до нього. Він правий – я закривала очі, бо вірила йому, вірила, що це все не серйозно, адже тільки зі мною справжнє життя. Ні, то ні.
Автор Ксеня Ропота
