Різні закиди я чула щодо себе, але й уваги не звертала, бо я вже не в тих роках аби в когось дозволу просити радіти життю. А тут чоловік моєї куми прийшов розбиратися, чого то його жінка, яка ніколи нічого не хотіла, раптом за телефон заговорила.
– Я в тебе не заслужила за стільки років телефон за п’ятдесят тисяч?
– Ти не з тої ноги встала, – каже їй кум, – де я такі маю гроші взяти, то, по-перше, а, по-друге, не буде тобі за шість тисяч аби дзвонити?
– Або ти мені купуєш телефон, або прощавай, – сказала кума Ліда і пішла спати в іншу кімнату.
Спочатку Дмитро подумав, що жінці перейде, бо стільки років нічого їй людського не дарував на день народження, то й тепер обійдеться. Квіти купить і за те хай дякує.
Але Ліда була непохитна і через тиждень такої бездіяльності, зібрала його сумки і відправила до матері.
І ось тут вони всі й вийшли на мене, що то я винна, що родина Ліди тріщить по швах.
Спочатку я посміялася, бо як ти в жінки добрий чоловік та ще й в такої, як Ліда, що й господиня і красуня, то що тобі вартує гонорово вперше за двадцять років купити їй те, що вона хоче?
Але Дмитро вибрав інший шлях – довести Ліді, що то я, така-сяка, їй в голову дурниці нашіптую аби родині їхню зруйнувати.
Якщо чесно, то я з самого початку, ще, коли Ліда заміж за Дмитра зібралася, то казала, що не буде вона з ним добре жити, але Ліда вже чекала від нього дитину.
І пішла вона в наймички, тобто, в невістки.
Що вже там свекруха була за капосна, то все село знає, а Дмитро ні разу не став на бік жінки, бо то все хай вони собі без нього вирішують.
Ліда ні грошей не бачила від чоловіка, ні подарунків, бо всім заправляла свекруха, виділяла їй на діти і то за кожну копійку треба було відчитатися.
І так вона прожила двадцять років з думкою, що вона всім винна, що вона ніяка мати і дружина, що має дякувати за те, що її там терплять.
Я те все своїми очима бачила і чула, бо ми й куми, і відношення не приховаєш та й свекруха, й не думала те робити.
Я Ліді давно казала, що як жінка має в руках гроші, то вона стає іншою людиною і не раз її просила поїхати зі мною та заробити грошей.
– Та на кого я дітей залишу, – казала вона,- вони такі, що їм треба сумки приготувати на навчання, та й господарка на мені, свекруха вже не може.
Але швидко вони все змогли і раду дали, а Ліда як заробила гроші за місяць, то так плакала і казала, що за життя їй стільки не давали. Я не могла на те дивитися і казала, що вона б мала мати від чоловіка за свою працю ще більше, що не треба себе так під ноги давати.
Так сталося, що мій кавалер подарував мені новий телефон, він справді коштує дорого на наші гроші і я взяла та й похвалилася Ліді.
– А за що він тобі таке купив, – дивиться на мене отакенними очима.
– За те, що я йому подобаюся, – кажу я.
– Як таке може бути, – питає вона мене, – ти щось приховуєш! Мій чоловік мені за все спільне життя на таку суму нічого не купив на подарунок, а ти за просто так?
– Так, – кажу, – і то ще не знати чи я з тим чоловіком буду.
– Та як таке можливо? Та ти йому вже винна, а як ні, то не приймай такі подарунки.
– Слухай, Лідо, він мені купив і йому було приємно від того, що приніс мені радість.
Ліда була вражена, приїхала додому і сказала, що теж хоче такий телефон. Я вважаю, що вона гідна мати телефон і все, що їй треба. І то не мої питання, що Дмитро не може на нього заробити. Хіба ні?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
