Я не звикла до самотності, розумієте? Я хочу про когось піклуватися, говорити з живою людиною, готувати для когось і чути «дякую, дуже смачно». Я так звикла, я так навчена. Я знала, що моя невістка не така приємна особа, але я їй була рада, я хотіла аби ми про щось говорили, радилися що готувати їсти, я б їй всі свої страви навчила готувати, дітям би допомагала. От на всі сто відсотків була певна, що своїми стараннями розтоплю між нами холод і все буде чудово. Але…
Мене далі таке чекало, що я не могла повірити, що я так помилялася.
Зі своїм Мироном я прожила сорок років, була за ним, мов за кам’яною стіною, завжди піклувалася про нашу квартиру, про своїх двох хлопців, Мирона і сина Івана.
Коли син одружився, то вони пішли на орендовану квартиру, невістка не вміла покерувати грошима, хотіла й показатися, що вона має, що й усі, але не шкодувала одну людину – свого чоловіка. Іван мав працювати понаднормово аби всі її апетити забезпечити.
Ми радо з чоловіком помогли, але наших коштів вистачало лише на нас і на те аби оплатити квартиру і дещо відкласти. Квартира у нас трикімнатна, ще йому від батька дісталася в старому добротному будинку.
Коли я овдовіла, то просто не знала, як далі бути, самотність аж дзвеніла в квартирі. Я б завела кота, але вже не маю стільки сили аби за ним прибирати, а я дуже чистоту люблю.
От і спало мені на думку, що син може з родиною пожити у мене і я буду про них піклуватися, мені в радість і їм буде легше.
Іван радо погодився, переїхали вони і я стала для них старатися, нічого не вимагала від дітей, не вказувала що та як, але.
Я не могла зрозуміти їхні порядки. Я приготую поїсти, чекаю на всіх, а вони приходять не разом, перекусять швидко на кухні і в телефон.
І то так швидко, що я не встигаю й слова сказати, спитати як справи. Просто буркнуть «дякую» і все, дверима перед носом грим.
Я ще думала, що то вони не звикли, але вони так живуть.
В результаті я була самотня і ще мала купу побутових справ, від чого у мене аж спина гуділа.
А далі я почала помічати, що діти не лише мене ігнорують, але й мої страви. Дуже швидко холодильник заполонили напівфабрикати, контейнери з салатами наче з хопти, а мої каструлі і баночки перекочували на балкон.
– Там теж холодно, – сказала невістка.
Поїхала я до подруги на кілька днів аби душу відвести, а вона каже:
– Я ж тебе попереджала.
– Та мені не важко для них старатися, мені важко, що вони мене не помічали, а тепер ще й мене ігнорують. Наче я не лише квартиру втрачаю, а я сама зникаю.
І так я побула у неї з тиждень, як приходжу, а в хаті вже пахне ремонтом.
– А чого ви мене не спитали, – кажу їм.
– Ти ж сама нас запросила жити, ми й робимо так, щоб нам було жити комфортно, – відказав син.
Викинули мої меблі, а те, що на їхню думку мені могло пригодитися, запхали до мене в кімнату.
Невістка каже, що й кухню всю змінить аби все було під її смак, а мені прийдеться всі мої дрібнички десь дівати.
Тепер тим і займаюся, що роздаровую свої речі по друзях і знайомих.
Не знаю чи й мене не чекає така участь, але що я можу змінити?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
