fbpx

Всі ці роки свекруха те й робила, що нагадувала мені, що я їй винна за сина, наче вона дала мені щось в оренду. А я загубила і тепер маю віддати: доглядом, своїм часом

.Я була тоді така пригнічена, що все виконувала, десять років свого життя на неї витратила, скільки вона з мене випила соків і все намарно! Тепер, бачте, вирішила все виправити!

Я з Костею одружилася і жила в гуртожитку, поки ми були двоє, то ще було миримо, але, коли вже у нас з’явилася донечка, то я стала чоловікові говорити, що в таких умовах жити просто неможливо.

Хто пам’ятає ті ліжка на пружинах, що прогиналися до самої підлоги і скрипіли, а ті ватяні матраци, що збивалися грудками, той мене зрозуміє. Свекруха була проти того аби Костя лишав роботу на заводі і подавався в світи.

– Ти що? Як роботу лишати, ти ж спеціаліст! А в світі що будеш робити? Цеглу носити? Для того ти вчився? Тобі мають дати квартиру!

Але то вже були не ті роки, що квартири роздавали, їх навіть вже й не будували. Костя став на мій бік, бо вже люди пробували всюди їздити і заробляти гроші, тільки свекруха трималася якоїсь міфічної пенсії.

Костя поїхав аж в Данію і там працював чотири роки, щоб заробити на квартиру і ремонт. Ви собі не уявляєте, що я тут пережила, які нападки від свекрухи вислухала!

– В теплі живеш і в ситості, а моя дитина там недоїдає! Та що ти за така дружина?

Але там Костя ситніше їв, ніж ми тут, бо що було як одна картопля та квашена капуста, а для дитини сосиска злипла.

Отож, чоловік купив квартиру і ми зажили чудово. Я була дуже щаслива і наважилася в цій красі з новим ремонтом і меблями привести на світ другу дитинку.

Все було добре кілька років, Костя вернувся на завод, але далі їх скоротили і завод продали. Жили ми на мою зарплату і я слова чоловікові не казала, бо ж він вже заробив свою частку на роки.

– Нічого, трохи зекономимо і проживемо, – казала я йому.

– Валю, ти собі не уявляєш, як люди в світі живуть, а тут я просто не можу… Я ж знаю, що можу жити краще! Я таки поїду знову за кордон і тебе з дітьми туди перетягну. От побачиш!

З такими мріями він знову поїхав за кордон. Я чекала від нього звістки і наче все у нього було добре.

Свекруха знову приходила з претензіями, але я старалася не вв’язуватися аби ще більше її не розпалювати.

Пройшло п’ять років і Кості не стало. Випадок на будові.

В тридцять два роки я залишилася з двома дітьми, але проблеми лише починалися. Моя свекруха від пережитого була прикута до ліжка і вимагала аби я її доглядала.

– Ти мені винна за сина! це сталося через тебе, – казала вона мені.

Я мовчки все зносила, а ви не уявляєте, яка лежача людина може бути прикра. Скільки мені приходилося разів міняти постіль, перестеляти і за кожен раз треба свекруху піднімати. Свекор спочатку помагав, а потім пішов жити до іншої жінки. Я його не осуджую, бо свекруха просто слів ні для кого не жаліла і мені здавалося, що вона своїм станом насолоджується.

Десять років кожного дня я була в неї, мої діти виросли і були самостійними та вміли і зварити і прибрати, бо знали, що я маю йти до бабусі. Я пробувала її переконати, що можна найняти доглядальницю, але та була переконана, що це все маю робити я. Вона мене переконала в тому, що я справді в усьому винна.

Самі розумієте, як я виглядала і як почувалася. Вже сама свекруха побачила, що довго я так біля неї не потягну і почала казати, що згодна на доглядальниць. Але вже я не знала де себе діти, я так звикла, що маю такий графік і просто не розуміла, що далі. Який час на себе? Про що вона?

– Та йди налагоджуй своє особисте життя, а мені з чужими ще краще, ніж з тобою, – каже вона мені.

Ні, це чудово, що у неї прокинулася совість, але мені як тепер бути? Яке особисте життя? Я вже все забула і нічого не хочу…

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page