Всі вважали, що мені надзвичайно пощастило з чоловіком Олександром. Прекрасний сім’янин, чудовий батько для нашої єдиної донечки Вікторії, надійний друг, мудрий і справедливий командир. Побували ми з ним у багатьох містах України, поки він проходив нелегкий шлях офіцера – від лейтенанта до генерал-майора.
Встигли ми вже й срібне весілля відсвяткувати, й дочці гарну освіту дати, й оселитися після чоловікової відставки на постійно в нашому рідному місті. А я все ще не могла простити Олександру його єдиний гріх, у якому його всі ці двадцять п’ять років підозрювала.
Для Вікторії тато був ідеалом справжнього чоловіка. Про мою образу донька нічого не знала. Та навіть чоловікові я нічого так і не сказала, натяків моїх він так і не зрозумів, або вдавав, що не розуміє. Чекала, що він сам якось висповідається переді мною та зізнається, щоб легше на душі йому стало, а я б простила йому й забула про це до кінця життя.
Я так і не дочекалася чоловікового каяття, бо його раптово не стало. Ніколи не скаржився мій генерал на серце, а воно підвело його, коли тільки-но влаштувався на викладацьку роботу в місцевому коледжі. Вікторія важко перенесла втрату, та незабаром знайшла собі утішителя в особі Дениса, сина чоловікового найкращого друга – Максима. З його дружиною Оксаною ми також були подругами. Я знала всі її таємниці, те, як вона мріє про дитину, бо в подружжі вони перебували вже декілька років.
Наші сім’ї дружили, ми були майже нерозлучні, разом відпочивали, відзначали родинні свята. Коли в нас народилася донечка, Оксана приходила мені допомагати і все мріяла про свою дитинку. Тож Максим відвіз її в Карпати, на курорт, щоб дружина зміцнила здоров’я, а сам повернувся на службу. В тих краях тоді бував у справах мій чоловік і кілька разів відвідував Оксану.
Коли моїй доньці сповнилося два роки і ми святкували її день народження, я помітила, що Оксана при надії. Максим був на сьомому небі від щастя, а після народження Дениска всю турботу про синочка взяв на себе. Щоб молода мама добре відпочила, сам вставав вночі до немовляти, щоб підгузки поміняти й на руках поносити. Ніби відчував молодий капітан, що недовго судилося йому милуватися первістком, насолоджуючись батьківством.
Одного зимового дня замість подарунка на третю річницю сина, принесли з полігону сумну звістку про Максима. Після прощання з другом Олександр сказав Оксані, що опікуватиметься її родиною. Я, звичайно, підтримувала чоловіка в цьому, але було одне, що непокоїло мене в цьому піклуванні, та я не виявляла свого занепокоєння, хотіла добре впевнитися в своїх підозрах або остаточно розвіяти сумніви.
Йшли роки за роками. Денис вирішив стати військовим, як тато і дядько Сашко. Він ще не встиг закінчити навчання, як у засвіти пішла його мама Оксана, що весь час була невтішною вдовою, замкнулася в собі, віддалася повністю синові й роботі. Я мало підтримувала подругу, не раз мені приходила думка, що її не тільки пригнічує втрата, але й докоряє сумління. Я простила Оксані за те, про що сама тільки здогадувалася, зате додала гіркоти до образи на Олександра, яку готова була вихлюпнути при першій нагоді, але не дочекалася такої можливості.
Випадково побачивши, як Денис коло Віки упадає, я ледь стримала емоції, що через образу на його маму й мого чоловіка переросли у неприязнь до юнака. Чи мені здавалося, ти так було насправді, але Денис нагадував мені Сашка в молодості. Кажуть, дівчина обирає хлопця, подібного до її тата. А тут і поведінка й манери один в один. Тож вдома я виказала доньці все, що думаю про її залицяльника: «Навіщо тобі військовий? Ти бачиш, який час нестабільний. Хочеш повторити долю тітки Оксани і мою? Він від тебе на три роки молодший. Поїде довчитися – про тебе забуде, а ти страждатимеш».
Схожі слова я сказала й Денису. Він поїхав, потім служив в іншім кінці країни. А Віка не могла його забути. Та я була невблаганна: тільки не Денис! Роки минали. А скільки того віку дівочого? От я й замислилася: як би то доньку заміж віддати. В мене на роботі був співробітник Ігор, ще парубок, років на сім молодший за мене. Я вважала його своїм другом, у нас були однакові інтереси. Простий, інтелігентний, він умів цікаво розповідати про країни, які відвідав. Ми з ним могли поговорити про кіно, про театр, про книги. Я йому багато говорила про свою доньку, надіючись зацікавити його та мріючи поєднати з Вікою.
Я почала запрошувати Ігоря на каву, познайомила з донькою, запропонувала йому домовитися з нею піти в театр. Та Вікторія в той вечір, як на зло, прийшла пізно. Виявляється, повернувся додому Денис, вони зустрілися, посиділи в кав’ярні й вирішили відновити стосунки. Я була приголомшена, тож зважилася розказати дочці, що мене непокоїло всі ці роки.
– Ти не бачиш схожості між Денисом і твоїм татом? Я не відважувалася тобі раніше сказати, щоб не затьмарити світлий образ батька, який ти собі намалювала. Але мені здавалося дуже дивним, що Оксана приїхала вже при надії з того курорту, де її відвідував тато. До речі, сьогодні приходив Ігор, ти йому дуже подобаєшся, – вигадала я, не моргнувши оком. Та Віка не чула моїх останніх слів, ошелешена думкою, що Денис може бути її братом. Тож я повторила останнє речення.
– Мамо, він твій залицяльник, а мені дай спокій.
Вранці наступного дня прийшов Денис, і вони з Вікою разом кудись поїхали. Дочка не розмовляла зі мною, ніби в чомусь була моя вина. А через кілька тижнів знову навідався Денис із якоюсь папкою. То була генетична експертиза, що свідчила: що вони з Вікою не є братом і сестрою.
Я просила в дітей вибачення, а собі не могла простити, що все життя жила образою й підозрами.
