Ми з Віктором були парою ще зі школи, і наша історія кохання була світлою і щирою. Я була впевнена, що ми будемо разом завжди. Коли дізналася, що при надії, то переполошилася, але в голові було лише одне: це – наше майбутнє.
Моїм бажанням було створити свою родину з Віктором, якого я щиро любила. Але мама сприйняла цю новину, як щось неймовірно безглузде. Вона, мабуть, мріяла про інше майбутнє для мене, про успіх, гарну кар’єру. І тому перша її реакція була різкою.
– Як ти могла собі так життя зіпсувати? Чим ти думала взагалі?
Я ледь змогла відповісти, намагаючись триматися, хоча всередині вирували емоції:
– Мамо, ми любимо один одного.
– «Любимо»? Щоб я більше цього слова не чула в своїй хаті! – вона з обуренням говорила. – Вас любов нагодує? Даcть вам дах над головою? Ні, ви всядетеся мені на голову й будете їздити на мені до кінця життя!
Правда була в тому, що Віктор і справді не мав, де жити сам. Його родина була велика – крім нього, були ще два молодші брати, і жити в них не було місця для ще однієї людини.
Мама жила сама, й ми мали можливість залишитися з нею. Але вона сприймала це як велику поступку, про яку мала право нагадувати. Віктор тільки вступив до університету, я також була без роботи, а його стипендії ледве вистачало на харчування. Тому виходило так, що мама нас повністю забезпечувала. І вона цим не соромилася дорікати, особливо Віктору.
Варто йому було сказати слово про обід чи просто зайти в кухню, коли вона була там, і в той же момент на нього звалювався потік її докорів:
– Ти смієш в моїй хаті рота відкривати? – вона з обуренням кидала йому. – Заробити ні копійки не можеш, нічого тут не маєш, і ще смієш мені зауваження робити? Знай своє місце!
Я намагалася переконати маму бути більш стриманою, давала зрозуміти, що для нас і так непросто, але її це, здається, навіть підбадьорювало. Чим більше вона бачила нашу залежність, тим більше відчувала владу.
Все стало ще складніше після появи Оленки. Я думала, що онука може якось змінити мамине ставлення, та вийшло навпаки. Тепер вона відчувала, що я цілковито залежна від неї.
Вона часто докоряла мені за кожну дрібницю: якщо дитина хворіла, якщо ми з Віктором навіть на хвилину віддалялися від дому. Мій світ замикався в тісній квартирі.
Я помічала, що Віктору це було нестерпно. Він почав повертатися додому дедалі пізніше, іноді навіть зникав на ночі. Коли я намагалася з ним поговорити, він лиш тихо повторював:
– Я не можу цього витримати. Вона просто без перерви прискіпується до мене.
Я ж намагалася його зрозуміти, але сама не могла уявити виходу з цього становища. Мама тільки погіршувала ситуацію, неначе насолоджуючись кожною хвилиною.
– Ти дивися, до хати копійки не принесе, а виносити виносить! Ти ще довго сюди будеш лазити? Очі б мої тебе не бачили!
І одного разу Віктор просто зник. Мама була задоволена, що нарешті позбулася його, і тепер всі свої претензії звертала на мене.
Після його зникнення життя стало сірим і одноманітним. Я знайшла роботу, хоча без освіти могла претендувати тільки на низькооплачувану позицію. Мама продовжувала нагадувати мені про свої розбиті сподівання.
Минав час, і я зрозуміла, що мені просто необхідно змінити життя, вирватися з цієї хати. Я вийшла заміж за іншого чоловіка. Він мав власне житло, і це було вирішальним для мене. Це не було коханням – я знала, що такого більше ніколи не відчую. Але я цінувала його як людину. Я виконувала свої обов’язки, подарувала йому двох дітей, сподіваючись на спокій.
Ми виїхали за кордон. Життя було нелегким – доводилося працювати без упину, щоб забезпечити сім’ю, але це було краще, ніж жити з постійними докорами. Діти виросли, мають власне життя, а я залишилася з чоловіком, якого не люблю.
Самотність поруч з ним стала звичною, хоча й важкою. Я втомлююсь від простих речей, які треба робити щодня, а він нічого не помічає. Немає у мені більше тієї любові, яка колись давала натхнення, бажання піклуватися про кожну дрібницю. А зараз – все це просто втомлює.
Матір я викреслила зі свого життя. Спочатку ще пробувала підтримувати зв’язок, але щоразу після розмов із нею відчувала, що вона тільки шкодить мені. Вона залишилася такою самою: вимогливою і прискіпливою. Я вирішила просто висилати їй гроші, щоб допомогти з проживанням. Це було найкраще, що я могла для неї зробити – допомогти матеріально й уникнути зайвих розмов.
Можливо, я б їй навіть пробачила, якби не сталося те, що сталося з Віктором. Він не зміг влаштувати собі життя, не знайшов жінки, яка підтримала б його. Він потрапив у прірву й так і не зміг із неї вибратися. З того часу я більше не могла навіть намагатися пробачити маму. Її слова і вчинки привели нас усіх до гіркого кінця.
Життя з нею навчило мене одного: іноді навіть найближчі люди можуть наробити вам стільки «добра», що його вже не виправити. І ціна, яку платиш за чужі «добрі наміри», може стати занадто високою.
