Встає з самого раночку ще й її будить. Та ледь очі протре і одразу купа вказівок посипалась. Я день подивилась, другий, думала то так, тимчасово, але уже три місяці тут і бачу, що тут так заведено. І найприкріше, що усі сусіди те бачать і ніхто ні слова не скаже ж.
Мого сина не стало шість років тому. Він із невісткою жив на іншому кінці країни, то як у них там було між собою я не знала. Я й до того, як його не стало рідко туди навідувалась, бо й далеко і не зручно їхати, а вже як провели його в останню путь, то лиш на свята і зідзвонювалась з онуками та невісткою.
Скажу чесно, я була одразу не в захваті від вибору сина. ми завжди заможно жили, мій тато професор, чоловік начальником на шахті все життя пропрацював, своєму сину єдиному ми кращої пари хотіли. А Ольга ж сирота. Коли прийшла з нами знайомитись, то я її на кухню покликала що помогти, так вона і не вміє ж нічого.
Ми сина відговорити намагались, чоловік казав, що зречеться, але він узяв свою Ольгу і поїхав світ заочі. В селі вони оселились далекому маленькому, а там і дітки посипались одне за одним. Ото коли сина не стало їх у них шестеро було, найменший лиш на світ з’явився. Ото як їхав він Ольгу забирати, то оте і сталось…
Не мала я куди податись коли усе це розпочалось. Наше містечко вже навряд і відновить хто. Розлетілись люде по світу а я ж сама одна на світі. так мені гірко було, аж тут невістка колишня подзвонила. Так вони там усі за мене хвилювались, кликали до себе.
— Приїжджайте, – каже, – мамо. Ми всі вас чекаємо.
От уже три місяці я у невістки в приймах живу і чим довше я тут тим більше у мене питань до неї. Найбільше мені шкода онучку мою старшу.
Ото не встигло і сонце встати, а невістка уже на ногах. Сама до господарки біжить а Руслану будить, аби та сніданок приготувала і малих до школи зібрала. Півтори години порається Ольга біля хліва, а Руся за той час і сама себе до ладу приведе і малих побудить, одяганку їм приготує, за кожним прослідкує, їсти наварить, насипе і тарілки потім помиє. Оля до хати а вже все зроблене. Перевдягається і на роботу поснідавши, а Руся усіх до школи. Кого на автобус у сусіднє село з нею їде навчатись, а хто менший у маленьку місцеву ходить, тих по класам розведе.
Бачу, що то в них не при мені такий життєвий розклад розпочався. Ольга на роботі з самого ранку і до вечора, а їх шестеро і всі вони мов ті курчата біля Русі. Вона їм і мама і тато. Уроки сама робить і всім допомагає. Каже, що кому робити, керує ними, мов доросла.
Мені її так шкода, намагалась поговорити, пояснити, що не повинна вона того робити, а вона поглянула на мене здивовано:
— А хто, – каже, – мамі допомагати мав увесь той час? Ви?
Бачу, що потрібно Русланочці допомогти якось, а як не знаю. Хіба ж можна так?
Любов К.
02,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
