fbpx

Всяке в житті буває – подруга може виявитися не подругою, але де ж я думала, що й чоловік її теж виявиться не тим, ким я його вважала

Ми з Вірою дружили з самого малку – вона часто бувала у нас вдома, була мені практично за сестру, бо я була одна в своїх батьків. У Віри була велика родина, вона мала багато обов’язків, а я могла гратися ляльками цілий день, вона мріяла про обновки, а мені купували просто так. Тато мій був начальник, мама домогосподарка і в ті часи вони жили, мов багачі – все мали і могли дістати що завгодно. А Віра те й робила, що займала чергу за всім: від молока до овочів.

В той час я не розуміла, що подруга мені заздрить і просто користується тим, що я мажу з нею поділитися. А потім не могла розрізнити в її голосі нотки зверхності, адже ми не просто зрівнялися в соціальному плані, а я лишилася всього впливу, що мали батьки після їхнього раптового відходу. Працювала в інституті лаборантом і на більше мене не вистачало.

Віра часто до мене забігала. А далі почала вже навідуватися зі своїм чоловіком і ми роки так дружили, бо практично до сорока років ми були нерозлучні. Попри те, що Віра була заміжня. Але вони більше любила проводити час у мене в квартирі, ніж у себе вдома:

– Ти ж знаєш, що Юрко отримує копійки, все йому обіцяють посаду, але вже я втомилася чекати. А на тих орендованих квартирах нам життя й пройде. Не те, що у тебе – стелі високі і ліпнина, а краєвид такий що я б отут перед вікном поселилася і жила.

Звичайно, що ліпнині давно був необхідний вмілий реставратор, як і вікнам, з яких взимку добряче дуло, але де я мала взяти на те гроші? А влітку й справді, у мене був рай – плющ ліз мені просто на балкон і була така приємна тінь і прохолода, а ще дозволяло сидіти на балконі і дивитися, що ж там за цією зеленою шторою, а самій бути непоміченою.

І в один з таких вечорів я й почула розмову моєї найкращої подруги та її чоловіка:

– Ти такий, як вона – все чекаєш, коли тобі принесуть та перед ніс покладуть! А я втомилася чекати і хочу вже жити. Добре, що у неї батьки були при посадах, а тепер що? Нікому вона не потрібна, бо хто її заміж візьме таку? Хіба за квартиру і то не знати. А так я ходжу аби хоч так отримати від неї квартиру, навіть на схилі літ буду мати свій куточок.

– Що ти таке кажеш, – здивувався Юрко, – я думав ти щиро її любиш.

– Її щиро любити? Ти геть? Я з нею дружу лише тому, що у неї завжди можна було щось мати – то смачну котлетку, то взуття, яке їй стало не потрібне. Ось так.

– Я не вірю своїм вухам. Я ж тебе завжди шкодував, що ти така вся недолюблена і обділена увагою, а ти он яка.

– Отака. І що? Кудись дінешся і злізеш з моєї шиї? І за що я тебе тільки годую?

З такими розмовами вони зайшли в мій під’їзд, піднялися і подзвонили в двері. Я відкрила з цікавості. Хотіла просто побачити Вірине лице і воно усміхалося щирою радістю. Оце справжня дивовижа.

– Більше до мене не приходь, – сказала я їй і закрила двері.

Не хотілося нічого пояснювати, бо для чого витрачати свій час на людину, яка просто хотіла мати з мене вигоду?

Важко мені було, бо я вважала Віру і Юру – родиною, ніколи не думала про якісь гроші між нами, вигоду, завжди їх щиро пригощала і дарувала подарунки, оплачувала посиденьки в кафе і все це сприймалося як належне.

А далі почали відбуватися дивні речі – мені хтось оплатив реставратора! Далі оплатив дубові вікна зі склопакетами, були й квіти, скромні букети і мовчанка…

Я цілий рік думала, хто б то міг бути. Коли одного разу не застукала з квітами Юрка біля моїх дверей!

– Я просто хотів перепросити… за те, що був такий сліпий…

Виявилося, що Віра спалила всі мости і поїхала за кордон, а Юрко вирішив мені допомогти.

– Насправді, я добре заробляю, просто Вірі завжди було мало, вона хоче дуже можних речей, а вони дуже дорогі, вона ж хоче всього і багато, а потім мені каже,щоб я ріс. Працював над собою, усміхався керівництву, лиш би мене просунули по службі, а я такого не хочу.

І ми зійшлися, маємо донечку і то в мої сорок три! Я рада, що все так сталося і думаю, до цього все йшло, хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page