fbpx
Історії з життя
Втомилася від безперервних претензій власної доньки. У неї вічно я та її свекруха винні у всіх гріхах. Я – тому що не допомагаю, свекруха – тому що лізе з порадами

Не можу точно про свекруху нічого сказати, а ось що я не допомагаю – це маячня. Мабуть, я повинна повністю зректися свого життя, щоб завжди навколо доньки танцювати.

Здогадуюся навіть, що і свекруха там не дуже й лізе в їхнє життя, як хоче це показати моя дочка. Просто перебільшує все за своєю звичкою.

Проблеми з Аліною почалися, коли вона лише сповістила, що при надії. Різко у неї на голові втросла корона і вона почала вимагати до себе підвищеної уваги. Як мінімум, з мого боку.

Я повинна була щодня розпитувати про її самопочуття, і якщо, не дай боже, воно було не ідеальним, то лишати все і одразу мчати до неї.

От чим я могла допомогти їй в перші місяці? Волосся потримати, поки її недобре чи що? За нею і так чоловік бігав.

Та й свекруха, яка живе поблизу і вже на пенсії, прилітала за першої необхідності. Але її якраз донька бачити не хотіла.

Об’єктивно пояснити, з чого вона так на маму чоловіка розлютилася, дочка так і не змогла. Претензія “а чого вона постійно до нас лізе” мала непереконливий вигляд.

– Я сьогодні ледь не гепнулась на роботі а ти мені навіть не подзвонила, не питала, що в мене, як справи, – обурювалася дочка.

Ну а я звідки знала, що вона ледь не знепритомніла? Мала здогадатися чи як мені про це дізнатися? Ось вона сказала мені, я поцікавилася її самопочуттям і була готова приїхати.

– Не треба вже нічого, займайся своєю Анничкою, – фиркала дочка.

Аня – це моя молодша дочка, яка навчається у восьмому класі. До неї дочка завжди ставилася з ревністю, хоч у них така різниця – п’ятнадцять років. Здавалося б, що їм ділити?

Я зараз живу з Анею та чоловіком, вітчимом Аліни та батьком Ані. Він до обох дівчат ставиться однаково і Аліну, яку виховував із дитячого садка, вважає також своєю дочкою.

Ми тому з ним так довго і не думали про спільну дитину, бо хотіли побавити Аліну. Мабуть, перестаралися.

Але такою нестерпною, як під час вагітності, дочка не була ніколи. Таке відчуття, що вона цілими днями тільки й займалася тим, що вигадувала нові причини для образ.

Коли вона все-таки стала матір’ю, я через день приїжджала до неї допомагати, адже з немовлятами дуже непросто. Другого дня приходила сваха, щоб допомогти невістці.

То у Аліни було завжди два винних у всіх бідах. Я тому, що мало допомагаю, не кожного дня приїжджаю, неправильно їй щось раджу.

Свекруха ж у неї була в немилості, бо дратувала доньку своїми порадами, що робить все не так, як вона звикла й іншими нісенітницями.

Не знаю, як сваха взагалі це терпить, якби я була на її місці, то така примхлива невістка давно б уже вирушила на всі чотири боки за таку поведінку.

Вже в мене від усього негативу, що йде від дочки, голова обертом. Іноді слухавку брати не хочеться, тому що нічого хорошого я там точно не почую.

Як завжди будуть якісь звинувачення та скарги. Хоча я зовсім не розумію, на що вона скаржиться. Вже півроку в неї щодня то я, то сваха. А ввечері ще чоловік на підхваті.

Я приїжджаю – можу і приготувати, і попрасувати, поки дочка совається з кута в куток і скаржиться на все на світі. Сваха забирає дитину на довгі прогулянки, під час яких Аліна може і у ванній полежати, і поспати.

У хаті вона нічого не робить, все взяли на себе я, сваха та зять. З дитиною їй теж допомагають усі, а вона все скаржиться, скаржиться, скаржиться. Та й винних призначає.

You cannot copy content of this page