— Оксано, а тепер послухай мене уважно. Ти бачила Максима, так. Але ж ти розумієш, як влаштоване життя? Чоловіки – вони такі. Їм потрібен простір, свіжі емоції, як то кажуть. Ти ж не забувай: ви ж обоє власники. Квартира. Дитина. Хто з вас піде? Ти? З маленькою Софійкою? А сама? Ти уявляєш, як це – самій виховувати доньку без чоловічої підтримки і без того фінансового забезпечення, яке він може дати?

Я не відразу зрозуміла, що щойно почула. Це був голос Лариси Петрівни – матері мого чоловіка, жінки, яку я до цього моменту вважала своєю другою мамою, своєю опорою.

Вона говорила це абсолютно спокійно, ніби обговорювала прогноз погоди чи новий рецепт пирога, а не моє розбите життя.

— Ви говорите про гроші? Про квадратні метри? Це все, що залишилося від нашого щастя? Ви ж самі, Ларисо Петрівно, казали мені, який він був золотий чоловік! Який турботливий син! А тепер.Тепер ви просто пропонуєте мені заплющити очі на його зраду? — мій голос тремтів, і я ледве стримувала потік сліз, який загрожував змити весь макіяж і залишки моєї гідності.

Вона повільно поставила свою чашку на стіл, її погляд був проникливий, але, як мені здалося, абсолютно порожній. У ньому не було ні співчуття, ні осуду. Лише прагматичний розрахунок.

— Я пропоную тобі мудрість, моя дівчинко. Багато жінок роблять так. Тримають сім’ю заради дітей, заради стабільності. Чоловік погуляє, і повернеться. Це лише тимчасовий спалах. Тобі треба просто набратися терпіння. Повір мені.

— Терпіння? Ви просите терпіти, Ларисо Петрівно? Ні. Я не така. Я не буду однією з тих, хто мовчки чекає, поки її чоловік розважається з іншою. Я не хочу такої мудрості. Це просто ваш егоїзм!

Цей діалог став відправною точкою. Моментом, коли мій світ, який і так тріщав по швах після побаченого, остаточно розсипався. Я раніше й подумати не могла, що писатиму історію свого життя.

Але я потрапила в настільки складну ситуацію, що мовчати більше не можу. Мій чоловік, Максим, зраджує мені, а найгірше – його мати підтримує його у цьому. Вона говорить, щоб я «набралася мудрості» і терпіла його походеньки наліво. Але як так? Як можна вимагати від жінки такої покори?

Наше знайомство з Максимом було схоже на сцену з романтичного фільму. Ми зустрілися на виставці сучасного мистецтва, яке, як виявилося, ми обоє не до кінця розуміли, але робили вигляд, що захоплені.

Ця спільна незручність нас і зблизила. Його посмішка була щирою, а увага — неподільною. Він не був галасливим чи надто пафосним. Він був надійним.

— Знаєш, Оксано, якби мені хтось сказав, що я так швидко захочу створити сім’ю, я б не повірив, — казав він мені якось увечері, коли ми сиділи на лавці у парку. — Але з тобою все інакше. Мені здається, ми можемо згорнути гори. Ми можемо створити свій маленький ідеальний світ.

— Я теж відчуваю щось подібне, Максиме, — відповіла я, притуляючись до його плеча. — Я завжди думала, що щастя – це міф, який вигадали для книг, але ти змушуєш мене в це повірити.

Через трохи більше року ми розписалися. Одразу після весілля ми використали всі наші заощадження та значну допомогу від наших батьків, аби придбати власне житло.

Це була не просто квартира; це був символ нашого майбутнього, полотно, на якому ми планували намалювати наше сімейне щастя. Фінансова частина угоди була значною, і ми обоє були горді тим, що змогли досягти такої солідної покупки на старті. Ми швидко перевезли туди всі свої речі й почали облаштовуватися.

Максим спочатку був просто ідеальним. Я навіть і припустити не могла, що на світі ще є такі чоловіки. Він сам взявся за ремонт, хоча ніколи не був професійним будівельником.

У першій половині дня чоловік ходив на роботу в офіс, а у вечірній час — клеїв шпалери й стелив підлогове покриття. У вихідні він перетворювався на шеф-кухаря, який навіть готував мені сніданок у ліжко, приносячи ароматну каву й сирники.

Я не могла натішитися, що у мене такий уважний чоловік. Тому про своє життя в сім’ї я вирішила не розповідати подругам, щоб не наврочити. У той час як вони всі скаржилися на своїх чоловіків та свекрух, я тихо підтакувала й тріумфувала в душі.

Адже мені пощастило і з Ларисою Петрівною. Мама чоловіка підтримувала мене у всьому, давала мудрі поради й дуже допомагала нам фінансово, особливо на етапі ремонту. Вона була щиро щаслива за сина.

Одного разу ми сиділи з моєю подругою Вірою у кав’ярні, і вона знову розповідала про те, як її чоловік цілими днями лежить на дивані.

— Оксано, ти ж бачиш, що чоловіки – вони всі однакові. Вони розслабляються, як тільки кільце на пальці, і все. Починається: “Я втомився”, “Це не чоловіча справа”, — бідкалася Віра. — А твій Максим? Ти ж ніколи не скаржишся. Він справді такий ідеальний, як здається?

Я посміхнулася, відчуваючи тепло від її запитання, але внутрішньо тримала дистанцію, щоб не випустити своє щастя на загальний осуд.

— Ну, Віро, ти ж знаєш, ідеальних немає. Але він дуже старається. Ремонт сам робить, допомагає мені. Ми з ним це… у нас партнерство. Він знає, що я його опора, а він — моя, — обережно відповіла я, уникаючи надто захоплених слів. — Нам важливо, щоб у домі був мир і злагода. І Лариса Петрівна теж дуже допомагає, не дає нам опустити руки.

— Ну от. А моя свекруха лише критикує мої кулінарні здібності. Каже, що її син заслуговує на краще, — зітхнула Віра. — Я завжди знала, що тобі щастить більше, ніж мені. Бережи це.

Я пообіцяла собі берегти, як найцінніший скарб. Але незабаром усе змінилося.

Я народила Максиму первістка — чарівну дівчинку, Софійку. Думала, що ось воно — справжнє, непорушне щастя, яке тільки скріпить наш союз. У перші тижні Максим був на сьомому небі.

Він фотографував крихітку на телефон, розповідав про неї всім своїм друзям і намагався допомагати мені вночі, хоча його допомога часто зводилася до невмілого переодягання підгузків, що викликало в мене лише ніжну усмішку.

— Оксано, вона така маленька, така тендітна, — шепотів він якось, дивлячись на сплячу доньку. — Це неймовірно. Дякую тобі за це, кохана. Ти — найкраща мама у світі.

Але після пологів його первісне захоплення стало згасати. Сусід, ідеальний чоловік із першого року нашого життя, став немов не свій. Він почав знаходити приводи, щоб затриматися на роботі.

Його колишня доброзичливість змінилася на дратівливість. Коли я просила його про допомогу з миттям посуду чи прибиранням, він відповідав чимось на кшталт: «Ти ж вдома, Оксано. Це ж твої обов’язки, ти маєш час».

Я намагалася зрозуміти. Можливо, він просто втомився. Можливо, фінансовий тиск його пригнічує. Адже утримання сім’ї, кредити — це серйозний тягар. Я терпляче намагалася розмовляти з ним про це.

— Максиме, що відбувається? Ти став такий відсторонений. У нас же Софійка. Може, ти поділишся зі мною, що тебе турбує? — питала я його одного пізнього вечора, коли він сидів у вітальні, дивлячись у телефон.

Він підняв на мене втомлений погляд, на його обличчі залягли тіні, які я раніше не помічала.

— Нічого не відбувається, Оксано. Що ти вигадуєш? Я просто дуже втомився на роботі. Великий проєкт, багато нервів. Мені потрібен простір, щоб відпочити. Ти ж розумієш? Мені треба заробляти для нашої сім’ї. Ти б краще про доньку подбала, а не вигадувала драми.

Тепер усе трималося лише на мені: догляд за дитиною, приготування їжі, чистота в домі, спроби підтримувати його моральний стан.

Я продовжувала вірити в його «втому» місяцями. Я виправдовувала його, кажучи собі, що він просто чоловік, йому важко. Але пізніше я дізналася справжню причину такої його поведінки.

Це був звичайний сонячний день. Я гуляла з Софійкою в парку, вона мирно спала у візочку. Я прямувала до улюбленої кав’ярні за лате, коли мої очі, ніби під дією якогось магніту, спіткнулися об пару, що стояла біля фонтану. Вони стояли близько, настільки близько, що між ними не було жодного сантиметра простору.

Чоловік. Його високий силует, знайомий профіль, спосіб тримати голову, навіть легкий рух рукою. Це був Максим. Але він не дивився на мене. Він дивився на молоду, струнку блондинку, яка сміялася, закинувши голову. Вони міцно обіймалися, а потім їхні обличчя з’єдналися в тривалому,  поцілунку.

Світ навколо мене раптом став розмитим і беззвучним. Це був не просто шок; це було відчуття, ніби мене виштовхнули з теплого, затишного гнізда у відкритий, крижаний космос.

Мені потрібно було сховатися. Щоб не виказати себе, щоб не підбігти й не влаштувати сцену, про яку я б потім пошкодувала, я різко розвернула візочок і майже побігла з дитиною у найближчий книжковий магазин. Усередині, серед тихих стелажів із романтичними романами та детективами, я притулилася до стіни, намагаючись віддихатися.

Мої долоні були мокрими. Я не могла повірити, що це відбувається саме зі мною. Моє щастя, яке я так ретельно оберігала від заздрості подруг, було зруйноване на очах.

— Такого я від свого коханого не очікувала, — прошепотіла я доньці, яка мирно спала. — Я думала, ми інші.

Мені було важко повірити, що в моїй сім’ї склалося все так само, як і в більшості сімей нашої країни, про які мені розповідала Віра. Але я не могла просто прийняти це як даність.

Я не зізналася Максиму, що бачила його з іншою. Я вирішила, що спочатку мені потрібна підтримка й порада, і я знала, до кого звернутися. Ми з Ларисою Петрівною завжди дуже добре ладнали.

Вона була мені як мати. Я сподівалася отримати від неї співчуття і, можливо, навіть допомогу, а вже після цього вирішити, що робити далі.

Я залишила Софійку на свою матір і поїхала до свекрухи.

Мати мого чоловіка радісно зустріла мене на порозі своєї квартири. Вона була у домашньому халаті, з обличчя її не сходила доброзичлива посмішка.

— Оксаночко, як я рада! Ти давно до нас не заходила, — сказала вона, міцно обіймаючи мене. — Заходь, моя дівчинко! Як там Софійка?

Але коли вона побачила, що мої очі наповнені слізьми, посмішка на її обличчі згасла, а її обличчя виразило переляк. Вона одразу провела мене на кухню, налила чаю і принесла печиво.

— Сідай, сідай. Що трапилося? Ти чого вся тремтиш?

Я не стрималася. Я розказала все, не приховуючи жодної подробиці того дня. Я докладно описала, як побачила Максима з тією жінкою, як швидко змінилася його поведінка після народження Софійки, як він став уникати мене і перестав брати участь у сімейному житті. Я додала, що, судячи з його відстороненості, це, мабуть, триває вже досить довго.

Лариса Петрівна дала мені склянку води, попросила зробити кілька глибоких вдихів і заспокоїтися. Нарешті я витерла сльози і приготувалася до слів підтримки: осуду сина, обурення його поведінкою. Але настала незручна, довга тиша.

— Добре, Оксано. Я тебе вислухала, — мати мого чоловіка заговорила спокійним, на диво розміреним голосом, у якому не було ані краплі емоцій, що мене одразу насторожило. — І що ти тепер хочеш?

— Хочу… Хочу, щоб ви поговорили з ним. Хочу зрозуміти, чому він так вчинив, — мій голос був слабкий. — Хочу, щоб він повернувся до сім’ї, до нас. Щоб припинив це! Ви ж його мати! Він вас послухає!

І тут вона вимовила ті фрази про «мудрість», «квадратні метри» та «фінансове забезпечення», які я наводила на самому початку. У моїй пам’яті досі відлунює кожне її слово, кожен її аргумент.

— Я тобі пояснюю. Більшість жінок живе з чоловіком-зрадником, і нічого страшного в цьому немає, — продовжувала вона, коли я намагалася заперечувати. — Тим більше, що у вас уже є дитина. А без батька ростити доньку ти сама не зможеш. Ти не зможеш утримувати житло, платити за всі рахунки, забезпечувати Софійці той рівень життя, який дає Максим. Ти думаєш, це легко? Ні.

Вона не говорила про любов, не говорила про почуття, про зруйновану довіру. Вона говорила виключно про матеріальне. Про стабільність.

— Це не мудрість, Ларисо Петрівно. Це страх. Ваш страх перед змінами, — мовила я, коли усвідомила. — Ви не хочете, щоб ваш син був поганий у ваших очах. Ви не хочете, щоб ваше життя змінилося. Ви боїтеся, що він піде від мене, і ви втратите контроль над ним, чи втратите можливість бачити онуку,  чи просто будете змушені визнати, що ви виховали чоловіка, який не може бути вірним. Це ваш егоїзм!

Вона відкинулася на спинку стільця і втомлено подивилася на мене.

— Думай, як хочеш. Але час розставить усе на свої місця. Я тобі сказала, як є, — вона поставила крапку в нашій розмові, не залишивши мені жодного шансу на апеляцію. — Я сина підтримую. І тебе підтримаю, якщо ти будеш мудрою. Я не хочу, щоб ви розлучалися. Це все, що я тобі можу сказати.

Виявилося, що мати мого чоловіка повелася як справжня егоїстка. Вона показала, що я їй зі своїми проблемами не потрібна, і що її пріоритет — це цілісність її сімейної картинки та матеріальне благополуччя сина. Її слова про те, що «син погуляє і все одно повернеться до колишнього життя», звучали як вирок моїй гідності.

Я повернулася додому пізно, відчуваючи спустошення. Дім, який ми будували з такою любов’ю, тепер здавався холодним і чужим. Максим був у вітальні, дивився спортивні новини, і навіть не глянув у мій бік.

— Ти де була? Я тобі телефонував, — сказав він, не відриваючись від екрана. — Я вже вечеряв. Ти собі щось приготуй.

Я мовчки зайшла на кухню, і в голові пролунав голос Лариси Петрівни: «Це лише тимчасовий спалах… наберися терпіння».

— Я була у твоєї мами, Максиме, — тихо сказала я, дивлячись на його спину.

Він повільно повернувся. Його обличчя не виражало нічого, крім легкого роздратування.

— І що? Якісь проблеми? Вона щось тобі сказала?

— Вона сказала, що мені треба бути «мудрою». Вона сказала, що ти «погуляєш і повернешся». Вона сказала, що я не зможу жити без твого фінансового внеску. Ти знав про це, Максиме? Ти їй сам про це розповідав?

На секунду в його очах промайнув страх, але він одразу ж змінився звичним роздратуванням.

— Знову ти починаєш, Оксано? Яка різниця, що вона сказала? Вона права. А ти влаштовуєш сцени на порожньому місці. Краще б про майбутнє Софійки думала. А зараз я втомився і хочу тиші, — він різко підвівся і пішов до спальні, зачинивши за собою двері.

Я стояла посеред нашої кухні, відчуваючи, як уся моя рішучість бореться з панікою, яку вселяли слова свекрухи. Житло. Фінанси. Дитина. Вони створили для мене пастку, з якої, здавалося, немає виходу. Вони пропонують мені життя у зраді й удаваному благополуччі. Але я так жити не хочу.

Підкажіть, що мені робити? Я в повній розгубленості. Як вчинити, аби потім не шкодувати гірко?