Тиждень тому мій син, Максим, поставив мене перед фактом, що хоче представити мені свою майбутню дружину. Про Ярину я знала лише з його захоплених розповідей. Я була щаслива, як будь-яка мати, яка мріє про онуків. Ми домовилися про час, і я, звісно, почала готуватися до приходу нареченої.
Я цілий ранок провела біля плити. Хотілося, щоб перший візит Ярини до нашого дому був справді душевним. На столі, накритому найкращою скатертиною, стояла класика моєї кулінарної майстерності: запечене м’ясо зі спеціями, ароматна картопля, салат із домашньої птиці, закуски з власноруч засолених огірків та помідорів, домашня ковбаса, усе свіже, якісне і з любов’ю приготоване.
Коли Максим і Ярина зайшли до квартири, радість на моєму обличчі була щирою. Я запросила їх до кімнати. Ярина була стрункою, у модному, мінімалістичному одязі.
Щойно ми підійшли до вітальні, Максим, побачивши накритий стіл, зупинився і здивовано підняв брову.
— Мамо, — сказав він, його голос звучав трохи нерішуче, — я ж тобі не казав, що ми прийшли пообідати. Ми прийшли просто познайомитися!
Я розгубилася.
— Але ж, Максиме, як це? Я ж готувалася! Це ж наш перший спільний обід, до нас гостя прийшла!
Ярина, яка щойно зайшла до кімнати, зупинилася, наче побачила музейний експонат, який ось-ось розвалиться. Вона обвела поглядом накритий стіл: яскраве м’ясо, салат у кришталевій салатниці, пишну картоплю. Її обличчя виражало суміш здивування і легкого презирства.
— Ви що, це справді їсте? — запитала вона, і в її голосі не було жодного натяку на ввічливість.
Я відчула, як моє серце пропускає такт. Це вже виходило за межі будь-якого етикету.
— Звісно, їмо, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — А що тут такого, що їсти не можна? Ярина, якщо ти маєш якісь особливі переваги, то скажи, я можу швидко.
Вона не дала мені договорити. Її тон став безапеляційним, наче вона читала мені лекцію.
— Тут нічого їсти не можна, розумієте? Усе це надто важка, надто оброблена їжа. Це справжнє навантаження на організм. Я так не харчуюся вже давно, і вам не раджу. Це ж застарілі звички!
Вона оглянула стіл ще раз, махнувши рукою на мої старання.
— Чи можна мені просто зеленого чаю? Без цукру і будь-яких домішок.
Я стояла, повністю приголомшена. Я лише розгублено кивнула.
Ми перемістилися на кухню. Там, де мав бути бенкет, панувала незручна тиша. Я насипала Ярині блідо-зелений порошок у чашку і залила окропом. Вона пила цей чай з таким виразом обличчя, наче це був найвишуканіший напій у світі, хоча це була просто заварена трава.
Бесіда не клеїлася. Я насилу знаходила слова, а Ярина відповідала короткими, повчальними фразами про “здоровий спосіб життя”. Через двадцять хвилин, які здалися мені вічністю, Максим і його наречена пішли.
Я залишилася посеред вітальні, де стояв накритий стіл, і відчувала, як усередині мене все стискається від образи. Я, що працювала цілий день, щоб привітати майбутню невістку, отримала в обмін лише зневажливу лекцію.
Мене звати Галина. Я завжди вважала себе гарною матір’ю і гарною господинею. Я ростила Максима сама з його раннього дитинства. Його батько покинув нас, коли сину було лише п’ять років, і з того часу моїм основним пріоритетом було забезпечити синові достойне життя та виховання.
Ми жили в затишній, хоч і не надто великій квартирі. Я завжди багато працювала, але кулінарія була моєю справжньою віддушиною і мовою любові. Я вірила, що дім, де пахне свіжою випічкою і накритий стіл, — це символ стабільності, тепла та піклування.
— Максиме, ти повинен завжди їсти гаряче, — казала я йому, збираючи обідній бокс. — Ніяких цих твоїх сухих перекусів.
Син завжди любив мою їжу. Він виховувався на традиційних українських стравах: борщ, вареники, пироги з різними начинками. Він ніколи не був вибагливим і завжди з вдячністю з’їдав усе, що я готувала.
Коли Максим вступив до університету, а потім знайшов гарну роботу, він став самостійним. Я пишалася ним. Він був відповідальним, розумним і добрим.
Про Ярину він почав розповідати близько року тому. Спочатку це були просто захоплені розповіді.
— Мамо, вона така розумна! Працює у великій фірмі, займається інноваціями. У неї дуже прогресивні погляди на життя.
— Це чудово, синку, — відповідала я. — А що вона любить їсти?
Максим тоді якось загадково усміхнувся.
— Вона не любить багато чого з того, що готують “звичайні” люди, мамо. Вона дуже стежить за своїм здоров’ям і фігурою.
Я не надала цьому великого значення. Ну, можливо, вона вегетаріанка чи просто любить здорову їжу. Я готова була підлаштуватися. Я навіть переглянула кулінарні книги, щоб знайти щось легке й дієтичне.
Але мені хотілося, щоб перший обід був саме святковим, щоб Ярина відчула, що її тут люблять і чекають.
— Ярино, ти повинна познайомитися з моєю мамою! — сказав Максим кілька днів тому. — Вона готує краще за будь-який ресторан.
Ми домовилися про зустріч. Я, звісно, зробила все, щоб стіл був багатим і щедрим, як завжди було заведено в нашій родині на честь великих подій. Я витратила значну суму на якісні продукти, адже для майбутньої невістки нічого не шкода.
Після їхнього відходу я, як була, сіла на диван. Образа і розгубленість не давали мені спокою. Я покликала сусідку, пані Людмилу. Ми часто ділилися одна з одною своїми переживаннями.
— Людмило, заходь, — сказала я, — у мене тут таке горе, що без твоєї компанії я не витримаю.
Пані Людмила, жінка мудра і практична, прийшла зі своєю фірмовою пляшечкою. Ми сіли на кухні, і я розповіла їй про щойно пережитий “обід”.
— Уявляєш, Людо? Вона подивилася на мою курку, на мою картоплю, на все те, що я готувала з ранку, і сказала: “Ви що, це їсте?”.
Пані Людмила округлила очі.
— Оце так зухвалість! — вона хитала головою. — Це ж скільки праці ти вклала! А вона — “це”? Навіть якби вона харчувалася лише водою з гірських джерел, невже не можна було сказати тактовніше?
— Вона попросила лише зеленого чаю! — я майже плакала від розчарування. — І сиділа, попиваючи його, і читала мені лекції про те, що моя їжа — це “застарілі звички” і “навантаження на організм”!
— Галю, я тебе прошу, — пані Людмила налила нам настоянки. — Ти повинна була відразу попросити її допомогти прибрати зі столу, раз вона його так зневажила.
— Я була настільки приголомшена, що навіть слова не могла вимовити. А Максим! Він що, солідарний із нею? Він сказав: “Ми ж не обідати прийшли!” Він навіть не заступився за мене! Він же виріс на моїй картоплі!
— Ось у чому проблема, Галинко, — мудро мовила сусідка, — ці сучасні дівчата. Вони тепер усі за цими дивними тенденціями. Здоров’я, фітнес, мінімалізм. Вони думають, що ми, зі своїми накритими столами, якісь відсталі.
Ми довго сиділи, обговорюючи дивацтва сучасного покоління. Але я все одно не могла зрозуміти, чому Максим підтримав її. Невже Ярина так швидко “перекроїла його”, що він забув про родинні традиції та мою працю?
Наступного дня Максим прийшов до мене сам. Я, звісно, не могла не порушити цю тему.
— Максиме, ми маємо поговорити про вчорашнє, — я запросила його на кухню.
Він сів, опустивши голову.
— Я знаю, мамо. Мені дуже прикро, що так вийшло. Ярина дуже пряма людина. Вона просто не вміє приховувати своїх поглядів.
— Пряма? Вона неввічлива, синку! Я цілий день готувала, вкладала душу, а вона заявила, що моя їжа не годиться!
— Вона справді дуже стежить за тим, що їсть, — він підняв очі, намагаючись мене переконати. — Вона їсть лише певні продукти, мамо. Це частина її способу життя.
— Але ж ти, Максиме, ти чому не сказав мені про це заздалегідь? Я б приготувала щось легше.
— Я думав, що на перший раз ти зробиш щось ну, більш нейтральне. Щось просте. Ти ж знаєш, вона не їсть запечене м’ясо.
— Звідки я знаю? Ти мені нічого не пояснив! А потім ти ще й сказав, що ми не обідати прийшли. Що це означає?
— Це означає, що, коли ми прийдемо до неї, ми теж будемо пити просто воду або чай, — пояснив він. — У неї вдома майже немає “важкої” їжі. Вона вважає, що спілкування — це головне, а їжа — це лише паливо.
Я відчула, що це не просто розбіжності в харчуванні. Це був перший дзвіночок до того, що Ярина збирається встановити свій порядок і в нашому житті.
— Послухай, синку, — сказала я максимально спокійно. — Я поважаю її вибір, але я не збираюся міняти свої звички, які я формувала десятиліттями, заради її “прогресивних поглядів”. Це мій дім, і я буду готувати тут те, що вважаю за потрібне.
— Звісно, мамо, — він швидко погодився. — Але вона не буде це їсти. І я, швидше за все, теж. Я вже звик до її раціону.
Ці його слова “Я вже звик до її раціону” прозвучали для мене як вирок. Вона вже повністю переформатувала його звички. Вона змінила його уявлення про дім, тепло, турботу.
— А що, якщо ми одружимося, і в нас будуть діти? — я перейшла до важливого питання. — Вони що, теж будуть рости на зеленому чаї?
— Ну, не зовсім, — він засміявся, — але ми будемо дотримуватися дуже суворого режиму харчування. Ярина вважає, що це найкраще для здоров’я. Ніяких “важких” страв.
Я мовчала, намагаючись усвідомити, що мій син, який обожнював мої пироги, тепер збирається жити в світі, де їжа — це просто “паливо”.
Я не збиралася підлаштовуватися під Ярину. Звісно, я бажала синові щастя, але я не дозволю, щоб мій дім перетворився на її філію здорового харчування.
Коли Максим наступного разу зателефонував і сказав, що вони з Яриною прийдуть у гості, я погодилася, але в моїй голові вже дозрів план.
— Мамо, — сказав Максим по телефону, — Ярина передає, чи не могла б ти не готувати нічого спеціального. Можливо, просто якісь легкі салати?
— Не хвилюйся, синку, — відповіла я з холодною ввічливістю. — Я все підготую, як треба.
Цього разу я не запікала курку. Я приготувала багато страв, які Ярина точно знехтує: наваристий домашній борщ, печеня з грибами, домашній хліб. Це була моя тиха відповідь на її зневагу.
Коли вони прийшли, на столі знову був накритий щедрий, але тепер вже не “святковий”, а “буденний” стіл, який ми любили.
Ярина, побачивши це, лише стримано посміхнулася.
— Бачу, Галина Іванівно, ви знову вирішили не слухати моїх порад, — вона звернулася до мене знову з цим повчальним тоном.
— Ярино, — я сіла навпроти, — я звикла годувати своїх близьких ситною і смачною їжею, інакше я не відчуваю, що про них піклуюся. Це мій дім, і це моя традиція.
— Що ж, — вона знизала плечима. — Тоді ми з Максимом просто поп’ємо чаю. Нам цього достатньо.
Максим сидів поруч, намагаючись не дивитися ні на мене, ні на стіл.
Я підвелася, взяла чайник, поставила його на стіл перед Яриною і простягнула їй пачку того самого блідо-зеленого чаю.
— Звичайно, Ярино. Ти ж просила зеленого чаю? Ось він. Кип’яток і твоє зелене вариво. Насолоджуйся.
Я сама сіла за стіл і з апетитом почала їсти свого борщу. Максим, який, схоже, зголоднів, намагався вести розмову, але атмосфера була напруженою. Ярина сиділа, попиваючи свій чай, і дивилася на мене з виразом зневаги.
Я розуміла, що це лише початок. Якщо вона не захоче їсти те, що я подаватиму, я не збираюся підлаштовуватися. Вона, звісно, може насолоджуватися своїм “зеленим варивом”, але я ніколи не дозволю, щоб мій син “хитатись на вітрі почав” на її травах та дивних дієтах. Я буду готувати так, як готувала завжди. А вона нехай вирішує сама.
Я — мати, і я люблю свого сина. І я не збираюся дозволяти цій молодій особі руйнувати мої родинні цінності та мою мову любові. Я залишуся собою.
Головна картинка ілюстративна.
