Я протирала світлу кахляну плитку у ванній, щоб не лишалося сірих розводів від води. Цю деталь я запам’ятала ще з першого місяця в Болоньї. Синьйора Беатріче не любила, коли на сантехніці залишалися дрібні краплі. Вона ходила слідом, проводила сухим пальцем й дивилася на пучку. Якщо палець залишався сухим і чистим, вона кивала й ішла до своєї кімнати пити каву з маленької порцелянової чашечки.
Руки від постійного контакту з водою та мийними засобами ставали сухими, шкіра біля нігтів тріскалася, але я давно навчилася цього не помічати. Увечері просто змащувала долоні дешевим жирним кремом із супермаркету й лягала спати. Головне — що за цю роботу справно платили. Щомісяця, першого числа, синьйора клала на стіл у передпокої конверт. Я брала ті євро, рахувала купюри, відкладала трохи собі на прожиток, а решту несла на пошту, щоб переказати додому.
Сьогодні я працювала трохи швидше, ніж зазвичай, бо о другій годині мала бути перерва. Я хотіла вийти на балкон, поки синьйора відпочиває, і подзвонити чоловікові.
Коли я їхала п’ять років тому, тоді взагалі ні на що не вистачало. Завод, де працював Степан, зупинився, мене саму скоротили у книжковому магазині, бо люди перестали купувати паперові книжки. А дочка Наталя якраз готувалася до вступу в коледж.
Я сіла на плетений стілець на балконі, витягла телефон і набрала номер.
— Алло, Степане?, — сказала я, коли в слухавці клацнуло. — Як ви там? Що робите?
— Та що робимо… Вдома ми, — голос чоловіка звучав повільно, трохи глухо, як завжди, коли він розмовляв по телефону. — На роботу зранку ходив, тепер от прийшов, картоплю варю.
— Отримав переказ?
— Взяв, а як же. Купив ті матеріали для ремонту, що казали.
— Ну от і добре, — я випростала спину, відчуваючи, як приємне тепло розливається по тілу. — Мені синьйора казала, що з наступного місяця трохи підніме плату, бо я ще й за садом пообіцяла доглядати. Так що на двері міжкімнатні теж вистачить. Купуй якісні, не бережи копійку на кожній дурниці. Я ж для того й працюю тут від світанку до заходу.
— Та ми й не бережемо, Галино, — зауважив Степан. — Тільки Наталя каже, що краще б ти на свята приїхала, а не на двері складала.
— На які свята? Якщо я приїду на два тижні, я втрачу це місце. Тут черга стоїть із тих, хто хоче до синьйори Беатріче влаштуватися. Вона чекати не буде. Перетерпите. У вас тепер усе є, не бідуєте, як раніше. Я посилку завтра передам бусиком, там і кава, і одяг для Наталі, і тобі куртка нова.
Я від’єднала виклик, не чекаючи, що відповість чоловік. Я мала роботу, мала стабільність і точно знала, що роблю корисну справу для всієї своєї родини.
Через два роки я все ж таки приїхала додому на тиждень. Це була вимушена перерва, бо синьйора Беатріче поїхала з сином на курорт, і квартира лишилася зачиненою.
Містечко зустріло мене прохолодним дощем і сірими калюжами біля під’їзду. Я піднімалася сходами на третій поверх, тримаючи в руках важкі валізи, напхані подарунками. У коридорі пахло фарбою та свіжою шпаклівкою. Зайдеш у квартиру — і не впізнати: нова підлога, світлі шпалери, гарні меблі у вітальні, кришталева люстра під стелею.
— Бачиш, як усе зробили? — Степан показував на шафу-купе з великим дзеркалом. — Все, як ти казала.
— Гарно, — мовила я, знімаючи мокасини, куплені в Італії. — Хоч на людей стали схожі. А де Наталя?
— Вона з чоловіком у себе, зараз підійдуть.
Увечері за столом зібралася родина. Наталя, яка торік вийшла заміж, виглядала дорослою, але якоюсь втомленою. Вона постійно поправляла кофту й мало їла. Втім, я була настільки захоплена розповідями про своє життя за кордоном, що майже не звертала уваги на мовчазність доньки.
— Ви собі навіть не уявляєте, яка там повага до людини, — розказувала я, накладаючи салат у нові тарілки. — Син синьйори, Паоло, він інженер. Так от, коли він приїжджає, він завжди зі мною вітається, питає, як моє здоров’я. Минулого місяця возив мене й синьйору на море. Ви бачили коли-небудь море восени? Це щось неймовірне. Він мені навіть морозиво купував. Оце я розумію — ставлення. Не те що наші чоловіки, які тільки й знають, що на дивані лежати та гроші рахувати.
Степан опустив очі й мовчки жував хліб. Наталя перезирнулася з чоловіком.
— Мамо, — тихо мовила Наталя. — Батько взагалі-то теж працює. І ремонт цей сам робив.
— Та що той ремонт, якби я гроші не висилала! — сплеснула руками я.
Наступного дня я вийшла у двір. Біля під’їзду я зустріла сусідку із другого поверху, яка вибивала килимок.
— О, Галино, приїхала? — сусідка зупинилася, спираючись на палицю. — Не впізнати тебе, помолоділа вся.
— Та от, вирвалася на кілька днів, — з гордістю відповіла я, розправляючи комір модної куртки. — Роботи багато, але вирішила родинні справи провідати.
— І як тобі там, не важко? Все-таки чужина.
— Важко? — я посміхнулася. — Важко було тут, коли копійки рахувала й не знала, за що дитині чоботи купити. А там я людина. Мене шанують, мені платять. Я от доньці на весілля повністю сама зібрала, усе найкраще зробила. Тепер хочу ще для себе трохи пожити. Маю право, чи ні?
Сусідка хитала головою, дивлячись на мене з якимось дивним присмаком жалю, але нічого не відповіла, лише далі стала вибивати свій килимок. Я ж пішла далі по вулиці, відчуваючи себе переможницею.
Повернення до Італії було для мене як повернення до власного, справжнього дому. Я знову поринула в знайомий ритм: прибирання зранку, прання в обід, вечірній прохід по магазинах із синьйорою Беатріче. А ще були недільні дні, коли дівчата-заробітчанки збиралися в парку на лавках, ділилися новинами, показували одна одній фотографії куплених речей і хвалилися здобутками своїх дітей.
Але через пів року після мого приїзду телефонні дзвінки з дому стали інакшими. Спочатку Степан дзвонив рідше, а коли дзвонив, говорив коротко й якось неохоче.
— Що там у вас відбувається? — питала я під час однієї з таких розмов. — Чому Наталя не бере слухавку?
— Вона в лікарні, — нарешті випалив Степан після довгої паузи.
— Як у лікарні? Що сталося? Вона захворіла?
— Ні… Ну, тобто, так. У нас буде поповнення в сім’ї. Скоро вже. Але там якісь ускладнення. Лікарі кажуть, треба лежати, не вставати. Вона дуже слабка.
— Та це в багатьох так буває! — заспокоїла його я. — Головне — слухати лікарів. Я гроші перекажу завтра ж. Хай купить все, що треба, найікращі продукти, фрукти. Гроші є, не хвилюйтеся.
Однак гроші цього разу не вирішували всього. Дитина народилася передчасно, дуже кволою.
— Галю, приїдь, — попросив Степан одного вечора. Голос у нього дрижав. — Наталі дуже важко. Вона плаче цілими днями. Лікарі кажуть, що попереду тривале лікування, треба буде їздити до столиці. Вона сама не справляється, я ж на роботі з ранку до вечора.
Я замислилася. Я дивилася у вікно своєї затишної кімнати в квартирі синьйори. Попереду був сезон, коли синьйора платила більше через приїзд родичів з Америки. Якщо я зараз поїду, її місце одразу займе якась інша жінка з Молдови чи України.
— Степане, ну як я приїду? — мовила я м’яко, але твердо. — Якщо я приїду, хто вам буде висилати гроші? Ви уявляєте, скільки коштує лікування? На одну вашу зарплату ви навіть до Києва й назад не доїдете. Я краще тут залишуся й буду працювати.
— Нам не гроші треба зараз, Галю, — тихіше мовив чоловік. — Наталі потрібна мама.
— Вона доросла жінка, має чоловіка, — відрізала я. — Я роблю те, що можу. Без моїх грошей ви взагалі нічого не зробите.
Я поклала слухавку й довго сиділа на ліжку. У душі поволі піднімалося почуття образи. Чому вони не розуміють? Чому вважають, що мені тут легко?
Роки йшли далі. Даринці виповнилося три роки, але вона майже не ходила.
Я справно висилала кошти, завдяки моїм переказам Даринку кілька разів возили до найкращих спеціалістів у столиці, купували їй спеціальне обладнання для вправ, масажні килимки та дорогі вітамінні комплекси.
Одного разу, коли я черговий раз подзвонила увечері, слухавку взяв сам Степан.
— Ми сьогодні до парку ходили, — повідомив він. Голос його звучав спокійно, але в ньому відчувалася якась глибока втома.
— І як? На візку возив? — спитала я.
— Трохи на візку, а трохи й так. Вже три кроки сама робить, без моєї підтримки. Тримається за мій палець і йде.
— От бачиш! — зраділа я. — Значить, ті тренажери, що я гроші переказувала, діють! Не дарма я тут ночами не сплю, працюю. Бачиш, як мої гроші допомагають?
Степан довго мовчав у слухавку. Я навіть подумала, що зв’язок перервався.
— Алло, Степане? Ти чуєш мене?
— Чую, — відповів він нарешті. — Воно то так, Галино. Гроші потрібні. Але тренажери самі за руку дитину не водять. Добре, прощавай, бо треба йти вечерю готувати.
Я знизала плечима.
На Великдень я вирішила зробити родині сюрприз і приїхати на цілий тиждень. Я заздалегідь купила подарунки і навіть купила для Даринки великий планшет, щоб вона могла дивитися мультики.
Коли я зайшла до квартири, там пахло пасками та запеченим м’ясом. Усе було чисто, красиво, але якось надто тихо для святкового ранку.
— Мамо? Ти чому не попередила? Ми б тебе зустріли.
— Та я хотіла зробити сюрприз! — я розставила руки для обіймів, але дочка лише злегка пригорнулася до мене й відступила. — Ну, як ви тут? Подивися, що я вам привезла! Ціла валіза подарунків!
З кімнати вийшов Степан. Він сильно посивів за останні роки, плечі зігнулися, але руки залишалися міцними. За його ногу трималася онучка.
— Даринко, дивись, хто приїхав! — вигукнула я, сідаючи на карачки й розгортаючи велику торбинку з солодощами. — Це твоя бабця! Подивись, що я тобі привезла! А ще планшет новий, будеш ігри грати! Ходи до мене, моє сонечко!
Дитина ще міцніше вчепилася пальчиками у штани Степана й заховала обличчя в його коліно.
— Ну що ти соромишся? — я розсміялася, хоча всередині в мене щось неприємно тьохнуло. — Я ж тобі стільки всього купувала, всі ці роки тільки про тебе й думала!
Наталя, яка стояла біля дверей кухні, раптом склала руки на грудях і мовила темним, рівним голосом:
— Мамо, вона тебе не знає.
— Як це не знає? — я піднялася на ноги, моє обличчя спалахнуло. — Я бабуся! Я щомісяця висилала по п’ятсот євро, а то й більше! Ви за ці гроші живете, лікуєтеся, вдягаєтеся! Як це він мене не знає?
— А ось так, — так само спокійно проговорила Наталя. — Для неї бабця — це портрет на стіні, з якого іноді лунає голос у телефоні. Зате вона знає діда. Дід її з візка підняв, а не твої євро.
— Наталю, що ти таке кажеш? — я аж рота відкрила від обурення. — Та якби не мої гроші, ви б ті ліки за що купували? За батькову зарплату чи за твої копійки? Я ради вас у чужих людей хати драїла, а ви мені тепер отако докоряєте?
— А хто тебе просив мити підлогу роками? — втрутився Степан. — Ми тобі казали: повертайся, коли Даринка народилася. Ми вдячні за гроші, Галино. Але дитина не гроші любить. Дитина любить того, хто її на руках носить.
Пообіді ми всі разом вийшли у двір. Погода була теплою, сонячною, довкола ходили сусіди, віталися зі святом. Я йшла поруч із родиною, намагаючись триматися впевнено й усміхатися перехожим, щоб ніхто не помітив мого внутрішнього сум’яття.
Ми сіли на лавку біля дитячого майданчика. Степан ішов за онукою на відстані одного кроку, простягнувши долоні, але не торкаючись, даючи їй можливість іти самій.
Я дістала з торбинки шоколадну фігурку у яскравій фользі, яку везла спеціально для онуки.
— Даринко, — покликала я, намагаючись надати голосу найніжнішого відтінку. — Подивись, який зайчик. Це тобі від бабця. Бери, він солодкий.
Вона не простягнула руку. Натомість міцно схопила Степана за великий палець і притулилася щокою до його куртки.
— Діду, ходімо годувати пташок.
— Ходімо, сонечко, — сказав Степан, піднімаючи малу на руки й легенько пригортаючи до себе.
Я лишилася стояти на доріжці з шоколадним зайчиком у руках. Я дивилася, як чоловік іде геть, а мала розглядає щось через його плече й тихо сміється.
Я не розумію, чому мою працю так знецінили?
