– Ну що, колеги, знову збираємося на нову сесію в цій аудиторії, і я нагадую, що студентські роботи мають бути оформлені без найменших помарок, – голос заступниці декана з навчальної роботи Вікторії лунав коридором задовго до того, як вона відчинила двері. – Мій чоловік завжди каже, що порядок у документах – це обличчя факультету. А дехто тут чомусь думає, що можна здавати звітність абияк.
Вікторія зайшла до викладацької, зняла брендову сумочку і поклала її на стіл так демонстративно, щоб усі помітили.
Вона ніколи не приховувала свого становища. Її батько багато років тому очолював цей самий факультет, а тепер чоловік крутив серйозними проєктами у будівельній сфері. Сама ж Вікторія опинилася на своїй посаді завдяки сімейним зв’язкам, хоча й любила підкреслювати власні заслуги.
– Вікторіє Марківно, ми всі стараємося встигати за вимогами, але навантаження зараз колосальне, – обережно зауважила старша викладачка кафедри вищої математики Ніна Григорівна, яка вже третій рік тягнула на собі догляд за хворим чоловіком і онуків-школярів.
– Знаєте, Ніно Григорівно, просто не треба брати репетиторство, так-так, я про це знаю, і тоді все будете встигати.
– Не всім гроші з неба падають, – буркнула та у відповідь.
– Я все чую. Треба вміти планувати своє майбутнє. Ви самі розповідали, що поспішили з весіллям, а тепер волочите все на своєму горбу. І чоловіка, і дітей, і побут.
– То вже як у кого складається, – вступилася за колегу молода викладачка Марта, яка ледве зводила кінці з кінцями з двома маленькими дітьми.
– Марто, а ви нарікаєте на кожних зборах, що не можете на дітей купити нормального одягу чи книжок. Навіщо ж народили двох у такі часи? – Вікторія різко повернулася до неї. – Я взагалі не розумію, навіщо вам ця ставка, якщо ви постійно на лікарняних. Складається враження, що ви приходите на пари лише для того, щоб відсидіти години, а потім плакатися про безгрошів’я. Вас навіть декан побоюється чіпати, бо ви щоразу влаштовуєте драму.
Найбільше від заступниці діставалося викладачці англійської мови Поліні. Та принципово вимагала від студентів знання предмета і нікому не робила поступок, навіть за дзвінками «згори».
Якось Вікторія зайшла до кабінету Поліни прямо під час перерви.
– Поліно Андріївно, у вас на іспиті завалено племінника нашого головного інвестора. Це дуже важливо для мого чоловіка і для майбутніх контрактів факультету. Переправте оцінку.
– Вікторіє Марківно, ви знаєте моє правило, – спокійно відповіла та, дивлячись на зошити. – Мені важливо, щоб студенти володіли мовою, а не отримували бали за чиїсь прохання.
– Ви надто принципова для нашого часу, – скривилася заступниця. – Усі питання вирішуються через людей, а ви тут сидите в цій аудиторії і будуєте з себе святу. Коли закриють фінансування, першими ж і завиєте.
Поліна проігнорувала випад і продовжила готуватися до лекції.
З кожним місяцем авторитет Вікторії в університеті міцнів, хоч і тримався виключно на страху. Вона контролювала розклад, розподіляла години навантаження і підписувала заяви на відпустки з такою міною, ніби робила особисту послугу кожному викладачу. Студенти намагалися зайвий раз не потрапляти їй на очі в коридорах, знаючи її звичку робити зауваження щодо зовнішнього вигляду чи манери говорити.
Але атмосфера навколо заступниці почала змінюватися стрімко і безповоротно в один момент.
Тієї осені її чоловік раптово зник з горизонту. Бізнес, який здавався таким непохитним, рухнув за лічені дні через невдалі інвестиції та боргові зобов’язання. Спочатку Вікторія намагалася робити вигляд, що нічого не сталося. Вона приходила на кафедру в тому ж одязі, але обличчя її було сірим, а руки помітно тремтіли під час заповнення журналів.
Через кілька тижнів стало відомо, що банк забирає їхню простору квартиру, машину і заміський будинок. Чоловік виїхав за кордон під приводом вирішення якихось питань, але дзвінки від нього припинилися майже одразу. На Вікторію почали тиснути кредитори. Колишні друзі та знайомі зникли з її телефонної книги так само швидко, як і гроші на рахунках.
Тепер вона сиділа у тій самій викладацькій, але вже без дорогої сумочки та звичного зарозумілого виразу обличчя. Заробітної плати викладача катастрофічно не вистачало на покриття навіть мінімальних витрат і постійних вимог людей, яким заборгував її чоловік.
– Вікторіє Марківно, вам розклад на середу переставити на другу пару? – запитала Ніна Григорівна без жодного натяку на злорадство, просто робочим тоном.
Вікторія підняла очі. У її погляді більше не було колишньої крижаної самовпевненості. Вона різко відчула порожнечу навколо себе.
– Ніно Григорівно, – тихо промовила колишня заступниця, дивлячись у стіл. – Скажіть, а як ви все життя витягуєте на собі без постійних грошей і підтримки?
– Працюємо, Вікторо Марківно, – спокійно відповіла та, збираючи зошити. – І просто залишаємося людьми у будь-яких обставинах. Особливо тоді, коли стає важко.
Вікторія прикусила губу і вперше за багато років відчула, як палають щоки від сорому за все те, що вона роками говорила колегам у цих стінах.
Як часто ви стикаєтеся з подібними ситуаціями у колективі та чи вірите ви у те, що люди здатні змінюватися після серйозних життєвих потрясінь?
