Ви знаєте, мій дім у мене забрано двічі. Вперше, то було у лютому минулого року, коли я з дітьми з-під Києва у Німеччину виїжджала, а вдруге – свекрухою за час нашої відсутності. Ні, він стоїть на місці і згідно документів він нам належить, але повернувшись я побачила, що то вже не мій дім. Просто, свекруха вирішила нам “допомогти”.
Я з дітьми у лютому минулого року виїхала із-під Києва до Німеччини. дуже вчасно, адже майже одразу туди зайшли “сусіди” і селище наше опинилось під гнітом нового “миру”.
Я ще у Польщі хотіла розвернутись і їхати назад додому, але на то момент повертатись було нікуди, та й очі дітей не дозволили того зробити. Коли нам запропонували їхати до Німеччини я дуже не хотіла, але погодилась. Для себе вирішила, що повернусь за першої ж нагоди, бо як виявилось, я не здатна жити і пристосуватись ні до чужого дому, ні до чужої культури.
Майже рік ми з дітьми і з мамою моєю за кордоном пробули. Наш дім вцілів і ми могли б одразу повернутись, але мама чоловіка, яка там залишилась – не радила. За її словами там тривали роботи по очищенню від залишків “миру” і для діток, що звикли вільно бігати і їздити скрізь на велосипеді тут робити нічого.
В очікуванні минуло літо і осінь. Зрештою я не витримала і подзвонила додому попередити про те, що після Нового року ми повертаємось. Свекруха дуже просила ще трішки зачекати, адже тоді саме зі світлом були негаразди а отоплення у домі нашому саме від електрики було.
Знову повернення додому було відкладено на місяць, але вже по його завершенні ми зібравши торби рушили додому. Однак коли ми увійшли у свій дім я ледь не заплакала, адже потрапила не додому а в чужу хату.
Справа в тому, що свекруха у мене жінка дієва і швидка на руку. Давно вона говорила, що нам потрібно ремонт зробити, але я не погоджувалась. У мене двоє донечок, яким дуже подобається малювати і у них це справді виходить. Стіни у нашій хаті пофарбовано фарбою і я дозволила їм розмальовувати їх на свій смак. Я усіляко підтримую їхнє захоплення, адже краще, щоб вони малювали, ніж у телефоні сиділи, правда ж?
Свекрусі не подобалась моя ідея. Їй потрібні були шпалери і штори на вікнах замість жалюзі і ролетів. Хоч хата мені і належала, проте вона намагалась там верховодити. Я усіляко опиралась і намагалась уваги на неї не звертати, проте вдома мене не було рік.
Фіолетовий. Так, тепер у моєму домі він скрізь. Натяжна стеля глянцево-фіолетова. у кімнатах шпалери усіх відтінків цього кольору, а найголовніше то штори. Штори у нас тепер із ламбрекенами і вони темно-фіолетового кольору. Не знаю де вона їх знайшла, але навіть тюлі, яких у мене зроду-віку не було і ті мали фіолетовий відтінок.
Я оніміла поріг переступивши, а свекруха сяяла від щастя просто:
— Я для вас, мої хороші, старалась. думаю, повернетесь і зрадієте. Ото поки вас не було, мала чим зайнятись, аби не сумувати. Подобається? Краса, правда?
Може я не права, але тієї миті я над собою владна не була. Я їхала додому, а не в оцю печеру фіолетову. Я просто там стала на коліна і розплакалась, адже я так мріяла про те що повернусь, притулюсь до рідних стін, а тут таке.
— Хто вас просив, – запитала я тоді, – Ви хоч запитали чи я згідна на таке? Тут був мій дім, чого ви тут хазяйнували?
Явно такої реакції від мене свекруха не очікувала. Вона дуже образилась, адже старалась і натрудилась за той час дуже Ще більше її вразило, коли я вже наступного дня викликала майстрів, аби вони зняли оті стелі натяжні.
Тепер мені кожен із нашого селища розповідає. що я дуже не гарно із родичкою вчинила. Мовляв, вона старалась, трудилась, а я навіть шпалери зняла.
А мені дивно: які до мене питання? Я про те просила? Мене запитували чи хочу я того? У мене стеля біла і світлі стіни, я терпіти не можу фіолетовий.
Це мій дім і я в ньому господиня. Чи треба було жити у тому мороці тільки тому, що свекруха “старалась”?
Ну хіба я не права?
26,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
