fbpx

Видно, гріх якийсь на нас із чоловіком лежить, бо ні дочку не змогли гідно виховати, ні онука, хоч і прикладали для цього всі сили

Онука леліяли з пелюшок, вкладали сили, час, оточували любов’ю, дали старт у житті, а він тепер нас не хоче знати. І на весілля нас не покликав, навіть не сказав, що одружується.

Ми з чоловіком хотіли велику сім’ю, але вийшло так, що ще раз стати батьками не судилося. Ми були неймовірно вдячні Богові, що маємо доньку.

Звісно, хотілося для єдиної дитини зіроньку з неба дістати, весь світ біля її ніг покласти, уберегти від усіх проблем у житті. Але ми з чоловіком розуміли, що надмірно балувати дитину не варто. Намагалися тримати баланс і гідно виховати доньку..

Не знаю, де ми оступилися, коли все пішло не так. Начебто росла гарною дівчинкою, у нас були прекрасні стосунки, а потім вона почала закриватися. Ми списували все на перехідний вік і чекали, коли все минеться, але не дочекалися.

У п’ятнадцять років вона зв’язалася з якоюсь недолугою компанією. Ми намагалися її не пускати гуляти, розмовляли, благали, застерігали, але толку не було. Донька могла зникнути на кілька днів, а потім з’явитися і відразу було видно, що не сочок вона там пила.

Ми нікуди не зверталися, не хотілося виносити сміття з хати, думали, що справимося самі, але в нас не виходило. А потім дочка ошелешила звісткою про грядуще материнство. Я помітила деякі характерні зміни і потягла її на огляд – термін був чотири місяці. Домогтися від дочки відповіді, хто є батьком дитини, нам не вдалося. Вона казала, що не пам’ятає.

Не передати словами, що ми з чоловіком тоді пережили. Було багато розбірок. Але був і позитивний момент, після всього цього донька осіла вдома і перестала тягатися з ким попало. Ми вже думали, що вона візьметься за розум, але й тут помилилися.

Майже одразу після появи онука вона відновила свої гулянки, залишивши дитину на нас. В одну з таких гулянок її не стало. Нас тоді утримав у розумі тільки онук, бо якби не усвідомлення того, що в хлопчика крім нас нікого немає, ми б не могли подолати свої переживання.

Далі ми почали виховувати онука. Він ріс добрим і щирим хлопчиком, дуже любив нас із чоловіком, радував своїми успіхами, не пащекував, завжди допомагав. Підлітковий період, якого ми з чоловіком боялися, пройшов гладко, ознаменувався лише в дивним одягом та музикою.

Тоді нам здавалося, що це Бог послав нам можливість виправити все, дав другий шанс. Здавалося, що нічого не зможе зіпсувати стосунки. Після школи онук вирішив вступати до іншого міста. На бюджет не пройшов, у квоту не потрапив, але ми з чоловіком добре заробляли, тож змогли його вивчити.

Ще у дитинстві доньки ми з чоловіком купили квартиру, яку потім хотіли подарувати їй. Але сталося те, що сталося. Квартира якийсь час була порожня, а потім ми пустили туди квартирантів. Гроші з оренди капали на рахунок, ми їх не витрачали.

Після того, як онук провчився кілька років, він сказав, що залишиться в тому місті після навчання. У нас містечко менше, перспектив тут теж менше, не глушина, звичайно, але й не столиця. Тоді було вирішено, що квартиру, яку ми здавали, продамо, знімемо гроші, що збиралися на рахунку, і купимо онуку квартиру в тому місті, де він вирішив влаштуватися.

Вистачило на гарну квартирку двокімнатну, ще й на ремонт лишилося. Квартиру одразу оформляли на онука. Він, звичайно, був щасливий. А ми раді, що змогли йому догодити.

Минуло кілька років, онук уже отримав диплом, влаштувався працювати. Поступово наше спілкування якось зводилося нанівець. Він став рідше дзвонити та приїжджати, на наші дзвінки відповідав не завжди, сам не передзвонював. Говорив, що зайнятий, працює. Ми намагалися не ображатись і просто переконували себе, що хлопчик виріс, у нього свої проблеми.

За останній рік він не приїхав жодного разу. Прикривається роботою, у його тоні я постійно чула якесь роздратування. З новим роком він також нас не привітав, а на мій дзвінок не відповів. Ми з чоловіком, звичайно ж, вигадали чергове виправдання.

Минулого тижня я дзвонила, щоб привітати його з днем ​​народження, слухавку взяла якась жінка. Виявилася його дружиною. Я спочатку не повірила – яка дружина? А вона сказала, що вони одружилися у середині грудня.

– А ви взагалі хто? – підозріло запитала мене співрозмовниця.

– Я бабуся, передайте Олексію, нехай передзвонить, – я все ще не вірила у те, що відбувається.

– Бабуся? Дивно. Олексій сказав, що сирота, – простягла співрозмовниця.

Ось так, виявляється. Сирота у нас онук. Я довго відходила від розмови. Увечері розповіла чоловікові, він теж не повірив, що онук міг так зробити. Але потім за допомогою племінниці подруги ми змогли знайти сторінку онука у соцмережах, там багато фотографій із весілля.

Онук так і не передзвонив, я до нього тепер теж не можу додзвонитися. Ми знаємо адресу квартири, але їхати туди не хочеться. Зрозуміло, що онук старанно викреслює нас зі свого життя, але не можу зрозуміти – за що? Що ми зробили неправильно? Адже він мав усе, що йому хотілося. І квартиру йому купили, і освіту сплатили. За що він так із нами?

Я б з’їздила поговорити, з’ясувати, хоч і страшно. Але чоловік проти – хлопчик зробив свій вибір, не треба йому нав’язуватися. Нічого доброго ми там не почуємо, а розчарувань у житті нам уже достатньо.

Олександра Михайлівна, 69 років.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page