Важко довіритися після того, коли довіряла безумовно. В мене була така історія життєва, що тепер, коли мені вже тридцять, то я думаю, як це мені не спало на думку щось перевіряти та допитуватися в чоловіка.
Але мені в двадцять було важливо, що чоловік має гарну квартиру і машину, мене не хвилює ні оплата комунальних, ні походи в магазин. Я просто гарна і чекаю чоловіка з роботи.
Мені з Матвієм пощастило – це мені казали усі, хто його хоч трішки знав. І гарний, і успішний, в тридцять років вже співвласник великого будівельного бізнесу, звичайно, що треба було негайно казати «так» та справляти пишне весілля.
Мене навіть свекруха прийняла. Уявляєте? Вона так тішилася на весіллі, як і мої батьки. Про навчання я вже й не думала, бо ж уже заміж вийшла. Все є в квартирі, чоловік всім забезпечує, що ще хотіти?
Але мама все наполягала аби я хоч заочно, але закінчила навчання.
Матвій був не проти і я отак ледве довчилася, мені було нудно з одногрупниками, бо у мене вже було гарне життя і посиденьки з мівіною мене не цікавили. Навіть з подругами я перестала спілкуватися, бо вони про те й балакали, як про хлопців, хто їм там на вулиці моргнув, а хто посигналив.
Я ж була заміжня щаслива жінка і в такому розумінні й прожила до двадцяти п’яти років. Дітей Матвій поки не хотів і я теж вважала, що ми ще встигнемо, головне ж набутися один з одним.
Не скажу, що були дзвіночки, все було дуже очевидно, але ж я не хотіла цього бачити.
Розумієте, мене дивувало, чому на всіх корпоративах Матвій перестає бути собою, впевненим та безкомпромісним, а стає таким запопадливим. Особливо перед його бізнес-партнеркою.
Ольга Василівна була жінкою десь років сорока-п’ятдесяти, молодилася, але це ж нормально. Всі співробітниці не були мені конкурентками, я навіть на них уваги не звертала та й більшість з них були вже одружені і мали дітей.
Але чомусь почав мій чоловік все частіше затримуватися на роботі. То нарада, то машину треба було помити, а він водієві не довіряє, то відрядження.
І завжди йому надзвонює Ольга Василівна.
Я не звертала уваги, але потім якось побачила переписку і мені волосся на голові дибки стало. Вона таке писала Матвієві, що мені щоки палали.
Я вирішила, що поговорю з нею, я знаю, як Матвій до такого ставиться, для нього фірма – на першому місці, а ця пані натякає на особисте. Для чого це все?
І я з нею зустрілася та почала розмову.
– Ольго Василівно, ви знаєте, що Матвій дуже дорожить вашою фірмою.
– Так, знаю, – каже та і усміхається.
– Ви знаєте, що він не хоче переходити межі.
– Ну, припустімо – каже вона.
– Тому я замість нього вам скажу – відчепіться від нього і дайте йому спокійно керувати фірмою.
– Що?, – та аж встала.
– Та те, як ви до нього чіпляєтеся, то як ви будете далі разом керувати фірмою.
– Якою фірмою?
– Цією, – я вже втрачала терпіння.
– Цією керую я.
– І Матвій.
– Ні, тільки я.
– Чекайте. Матвій тут співзасновник!
– Слухай, Матвій у мене водій.
– Що ви таке кажете?
– Те, що є. Він працює у мене водієм і ще й виплачує фірмі кошти за квартиру, яку ми купили на фірму, а він виплачує її.
Я не знала, що й думати і кинулася до чоловіка. Той сказав, що яка різниця ким він працює, коли він мене любить.
Виходило, що у нього навіть половина суми не виплачена за квартиру.
Я пішла радитися з батьками і ті були однозначні – збрехав в малому, то й збреше в більшому.
Якби чоловік з самого початку сказав, що він водій, то я б любила його не менше. І отак між нами й пішло, що я більше йому не вірила.
Але нові стосунки я теж не могла налагодити, бо завжди чекала, що десь є підводні камені і перевіряла чоловіків дуже ретельно, що вони навіть казали мені, що я меркантильна.
– Що тобі ще дати? Які дані? Це побачення чи допит?
І так мені прийшлося побачення й відміняти, бо люди не проходили перші перевірки. З часом я могла щиро спілкуватися лишень в інтернеті і то не всім я відповідала.
Мама казала аби я знайомилася вживу, але я їй казала, що я не маю коли, бо на роботі цілий день, колектив жіночий, в автобусі ж не буду знайомитися.
– А чого ні? Ми колись знайомилися, – каже мама, – завжди були на задньому сидінні купу хлопців і дівчат, всю дорогу щось говорили і на побачення домовлялися.
Але я не хотіла отак з людиною одразу говорити, хотіла пізнати перед тим, як глянути у вічі. І у мене був такий співрозмовник.
Я заповнила анкету на сайті і багатьох претендентів поспілкуватися відсіювала чи не з перших речень. Я написала, що саме хочу бачити в чоловікові і мені якісь такі закиди «О, мала» не подобаються, бо мені вже тридцять.
А Дмитро був дуже начитаним, завжди цікавився моїми справами і моєю думкою. Десь пройшло місяці три такого листування, коли я була окрилена удачею, що нарешті знайшла свою людину. Аж тут він і написав:
– Давай зустрінемося.
Я не знала, що відповісти, фото у нас були дуже не інформативні, а тут зустріч.
Але скільки можна було тягнути? А з іншого боку – втратити мого друга, як ми один одному не сподобаємося?
Наважилися і коли я побачила Дмитра, то мало не сіла на лавочку.
Отож, маю розказати передісторію. Я орендую квартиру і на роботу доїжджаю в один і той самий час, стараюся встигнути на тролейбус, бо там і місця більше і якось мені краще в ньому, автобуси надто тісні і запилюжені.
Так от, зі мною дуже часто їде один чоловік, він не дивиться на мене, а сидить в телефоні і я інколи думала, що було б цікаво побачити його обличчя, о він завжди такий занурений в іншу реальність. Хоч має цілком бути симпатичним.
Так от, з букетом квітів якраз йшов до мене він.
– Дмитро?
– Я. Мені здається, що я тебе десь бачив.
– Дивно, але якби ти хоч інколи відривався від телефону, то би побачив швидше, – кажу весело йому.
І отак я вийшла заміж за хлопця, з яким познайомилася в автобусі. Так мама всім розказує, бо їй так легше казати, аніж те, що я виставила свою анкету на сайті для самотніх людей. Але я вважаю, що їй вже не треба про це турбуватися, бо я не самотня, а дуже щаслива.
Фото Ярослав Романюк
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
