Отож, дружили ми з Галею по-сусідськи, жили двері в двері, вона часто приходила на свого чоловіка поскаржитися.
– Вже роки з ним живу, а подяки – ніякої, – казала вона.
І це було правдою, Галя була домогосподаркою, жінкою пишною, а її чоловік завжди знаходив приклад аби бути нею невдоволеним: то одягнена абияк, то виглядає старше на свої роки, то борщ, а він хотів голубці.
– Чого ж ти його не покинеш?, – питала я її, – квартира ж твоя?
– А діти? Дітям батько потрібен, – дивувалася Галя.
А діти такі, що вдалися в її Петра, матір сприймали за якусь домробітницю та кухарку, ніколи я не чула від неї, що діти її зі святом яким привітали квіточкою. У неї на вікні висіли їхні подарунки з садочка, коли виховательки вистригали, а дітки те додому несли і вона зберігає це й досі, а дітям уже більше двадцяти.
Чоловік мій на такі посиденьки Галі реагував погано. Бо казав, що він в хаті своїй права не має, бо вона сидить і сидить, то він не може нічого по телевізору подивитися.
- Коли в Галі стало з самопочуттям не дуже, то Петро тільки й сказав, що вона нічого не робила все життя, тільки їла та пила, а тепер має наслідки. Ось тоді Галя до мене й попросилася пожити. Чоловік мій плюнув і пішов з сумками до матері:
– Раз ти вибрала подругу, то з нею й живи!
Як я не намагалася пояснити, що їй потрібен догляд, що вона потребує підтримки. Але той лиш пальцем покрутив:
– У неї дорослі діти і чоловік, від них вона має отримати підтримку, а не від тебе.
– Який ти черствий!, – гримнула я за ним дверима і ми ще з нею довго обговорювали, які ж то чоловіки бувають невдячні.
Ми отак прожили десь тиждень після виписки Галі, вона клялася, що ні ногою до чоловіка, хай тепер знає, як це жити самому.
А якось я йду, а вона від нього крадеться до моїх дверей.
– Стояти! Що ти там робила?
– Ой, Юля… ти мене перелякала. Та й тільки прибратися трохи, ти ж знаєш, як потім застаріле відтирати…
Під моїм поглядом вона зізналася, що не тільки пилюку витирала, але й їсти варила, прала і загалом, виконувала всі функції дружини.
– Тоді забирай свої речі, – сказала я їй.
– Ти чого? Ти що, образилася? Та він мій чоловік! Я добра дружина, а не так, як ти відправляю до матері і не питаю, чим він там харчується!
– Що?, – в мене слів не було, адже через неї чоловік до матері і пішов.
– То! Сама бозна-як з чоловіком поводишся, а мене вчити будеш! Та й готуєш ти не смачно, не знаю, як він з тобою досі живе і павуки у тебе на кожному кроці! І в ванній брудно!
Зібрала вона свої речі, а я поїхала до свого Івана перепрошувати.
– Іване, я не розумію, чому вона так вчинила, – казала я йому щиру правду, – я думала, що я їй допомагаю, що так правильно.
– Рідного чоловіка з хати викурювати – правильно?
– Ну, пробач, пробач. Що тобі зробити аби ти мені пробачив?
Ну, довелося трохи постаратися, але вже між нами мир. Галя ходить попід руку з Петром, а коли мене бачить, то голову відвертає! Я в такому замішанні, що навіть не знаю, як мені на це реагувати, бо я певна, що через кілька тижнів вона знову дзвонитиме мені в двері зі своїми жалями.
Розумієте, зараз я тверда в тому, що її не впущу більше в своє життя, але знаю й те, що вона вміє на мою жалість давити. Як мені повестися правильно, що скажете?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота