Непомітна, скромна, занадто сором’язлива, вона страждала від цих своїх рис, тим часом, коли для інших вони були суцільним позитивом. Тихенько закохалася, потонувши всією душею, в розбишакуватого однокласника, якого, незважаючи на недоліки, любили всі дівчата у класі. Він же, забаламутивши голову не одній красуні, політав-політав і зупинився на Наталі.
Дуже швидко одружилися. Все було без зайвої пишності, скромно. За святковим столом – тільки родина. Потім однокласниця Марина, яка найбільше упадала за обранцем Наталі, казатиме (аби чули всі), що все у неї, Наташі, все життя так склалося. І в школі – як сіра мишка, і тепер ось. Правда, «таким» ще й парубки трапляються, як орли.
Дехто зауважував, що доля зазвичай так і робить – зводить докупи зовсім різних людей, аби вони могли зжитися, бо в однакових за характерами пар злагоди у сім’ї не буває. Треба, аби шаленству протистояла сумирність, як вогонь – воді, як небо – землі, як дощ – спеці. Та й можна посперечатися, чи з Володимира справжній орел. Може, просто півень, який вчуває породу й гордо піднявши доверху хвіст, показує свої права, але тільки серед своїх, бо серед чужих зась – поδ’ють?
Так воно пізніше й стало. Не вийшло з Володимира орла. Не зміг дати ради сім’ї (мається на увазі – забезпечити її матеріально). Кинувся то в один бік, то в інший. Зрештою всівся, розізлився на весь світ. Далі села носа не витикав. Щось там по господарству зробить – і все. Наталя, як могла, підтримувала чоловіка. Змогла самостійно вступити до педагогічного інституту. Та Володимир не зміг довго терпіти, що його дружина витрачає час на навчання. І взагалі! Хто його знає, чим вона там займається, посеред виру студентського життя? Негайно додому! Ледь встигла, остерігаючись чоловікового незадоволення, перевестися на заочне відділення.
– Жаль мені, дочко, – скаже досвідчений професор-філолог здібній студентці, – що ти йдеш з денного. Заочне навчання – щось трохи інше. Але, якщо стане у тебе бажання вчитися й надалі – будеш хорошим спеціалістом. Я тобою пишався. Вже й про те, аби залишити в інституті на роботі, говорили…
Запитально подивився на жінку.
– Та не можу я, – сказала несміливо, – сім’я…
– Чоловік, – невесело додав.
Промовчала, голову опустила.
– Ну, що ж… Хай щастить, – потиснув руку, – але навчання не залишай.
Не залишила. Володимир, правда, дорікав: мовляв, ну, й перспективну професію ти собі обрала – всі вечори просиджувати за шкільними зошитами й цілими днями пропадати у класах – ніколи буде й господарству увагу приділяти. Наталі хотілося зауважити, що, на відміну від нього, вона хоч якусь спеціальність отримує: може, для майбутнього згодиться. Але промовчала. Нехай біда спить. Знає ж бо, який крутий характер у чоловіка.
Непомітно в сім’ї визріло рішення, що Наталя поїде на заробітки. Сталося те після гостин двоюрідної сестри, котра влаштувалася заробітчанкою в Італії років зо п’ять тому. За вечірньою розмовою було вирішено: все, Наталя поїде з нею. У господарів, де працює своячка, якраз звільнилося місце няньки для малої дитини. Наталі з її педагогічними здібностями така робота буде під силу.
Мова? А що, мова? Ти ж – майбутня вчителька! Перш, ніж когось навчати, маєш сама вчитися. Тим паче для тебе навчання дається легко. Осягнеш! Інститут? До біса інститут, коли там такі гроші платять. Ти більше за шість років витратиш, а тут без особливих зусиль багатства собі наживете, житло в місті купите, автомобіль.
У Володимира очі засвітилися. Наташа із співчуттям подивилася на чоловіка. Господи, так легко її відпускає! А вона ще й насолодитися спільним сімейним життям з ним не встигла…
Галопом оформлялися необхідні папери, і ось – останній вечір.
– Уявляєш, яке у нас майбутнє буде? Трохи помучитися, зате потім, як вареник у маслі будеш купатися. Ну, що ти? – помітив сльози в її очах. – Я тебе чекатиму. Збиратимемо гроші і за декілька років – геть з цього села. Всю худобу збуду. Який з неї толк?
Наталя не могла звикнути до чужого життя. Вже й півроку минуло, а вона все марила рідними краями. З чоловіком спілкувалися раз на тиждень, у вихідні. Та хіба висловиш усе, що болить, по телефону? Так собі – розмова ні про що.
Ретельно передавала гроші додому – сестра навчила як. Матеріалісткою ніколи не була, а це складала копійку, пак, чужі купюри, одну до другої, рахувала: в цьому місяці стільки, на другий додасться. За півроку вже така сума. А на кінець буде удвічі більше. А, може, й того краще, бо господарі задоволені гувернанткою. Дитина полюбила Наталю і виявляє у навчанні неабиякі успіхи. Це й не дивно: біля скромної, тихої, інтелігентної учительки й учні здібні виходять.
Коли перший рік роботи добігав кінця, Наталя у телефонних розмовах з Володимиром, які щораз ставали все скупішими й черствими, почала натякати на те, що сумує за домом і хоче приїхати. Сестра збирається, то й вона приєднається, хоча господарі відпускати її не дуже хочуть: двох з одного дому – трохи накладно, і в малої якраз важкий період. Дитині зроблять опеpaцію, то хотілося б, аби улюблена няня була біля неї.
Якби ж Володимир сказав, аби їхала, – зірвалася б і на крилах летіла. А він, навпаки, радив залишитися, коли просять, бо, певно, винагороду за це більше запропонують.
Наталі ще хвильку назад, коли набирала чоловіків номер, літати хотілося, бо серце заходилося від передчуття скорої зустрічі. А тут…
– Добре, я не приїду… Якщо ти так кажеш…
Вимкнула телефон, а сама цілий вечір очей з табло не зводила. Чекала, що чоловік передзвонить і таки запропонує їй все залишити до бісової матері й приїхати трохи відпочити. А як би хотілося почути, що він за нею, Наталею, сумує й з нетерпінням чекає приїзду дружини! Давно таких слів не було. Та чи й взагалі були?
Все стало на свої місця, коли сестра повернулася з дому назад, в Італію.
– Наталю, мені треба з тобою відверто поговорити.
Серце, здається, від хвилювання зупинилося.
– Марина повернулася до села…
– Ну, й що? – нічого не розуміла Наташа. – А яка… Марина?
– Дійшло?
– ?!
– Твій Володимир з нею. Навіть вдома уже не живе… А ти гроші йому відсилала. Казала ж тобі, щоб власну схованку якусь вигадала. Ні! Вірить вона, бачте, йому беззастережно. Такі, як він, не зраджують. Сліпою ти була, моя люба, тоді, як виходила за нього заміж. І зараз нічого не змінилося…
– Що мені робити? – напрочуд упевнено, отямившись від звістки, запитала Наташа.
– Нічого! Поїдеш – болю буде ще більше. Не висилай йому грошей.
– До чого тут гроші?! – Наталка не бачила крізь сльози світу. – Я… Я його люблю. І як так можна – обманути, принизити, розтоптати? А втім… Він завжди був таким непостійним. Треба було робити висновки вчасно.
– Оце вже тверезі думки. Ласкаво просимо в реальне життя…
Володимир зателефонував першим. Хвилювався, куди вона зникла і, ніби між іншим, запитав, чи грошей не надсилала, бо уже закінчились.
– А тобі гроші потрібні? Для чого? Марині щось купити? Не перебивай мене! Я більше не повернуся. Як приїду – подам на розлучення. Грошей від мене більше не чекай. Я все робила заради нашого щастя, але бачу – марно. Живи, як знаєш. Навіки твоя Наташа…
Ота фамільярність наприкінці розмови сестрі сподобалася найбільше. Після роботи, коли дім порине у ніч, вони стиха розмовлятимуть посеред запаху щойно розквітлих незвичайних квітів, які найкраще пахнуть уночі, і Наталі здаватиметься, що вона скинула тягар з душі. Може, якби була поруч з Володимиром, зрада сприйнялася б болісніше. А так, на відстані, з гіркими думками звикатися легше.
Автор – Наталія ГЕРМАН.
За матеріалами – Українське слово.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
