Мені п’ятдесят років, а таке враження, що всі сто, як тягну ноги з роботи на роботу домашню. Біля дому нічого не попорано, все чекає на мої руки, будуть діти один поза другого ходити, наче малі. А чоловік буде казати, що не чув команди:
– Ти, Ніно, маєш дати команду і тоді ми робимо, без тебе ніяк, бо тобі не вгодиш.
Ну, справді, як мені вгодити, коли вони роблять як-небудь або спеціально тягнуть аби я те все своїми руками зробила.
І я маю хрипнути аби їм розказати, що не так. І ось одного такого разу я й почула, як сусідка за ворітьми каже:
– О, вже гавкає…
Я хотіла було піти до неї та їй розказати, але далі замовкла. Всі мої аж сполошилися, що я мовчу. А я розвернулася і пішла в квітник, бо там мені спокійно думається, коли я бачу, яка навколо краса.
Я й справді вже й забула, коли я тихо говорила, на роботі, а я працюю в магазині продавчинею, маю тримати голос, бо там як нема порядку, то вилізуть на голову і ще й без дозволу будуть брати продукти. Вдома я теж голосна аби перекричати телевізор чоловіка чи магнітофон сина чи навушники доньки.
Навіть півня зранку я перекрикую, щоб вже перестав кукурікати.
Я б могла сказати, що у мене такий голос чи такий характер, але я втомилася командувати. Хочеться просто прийти додому в спокій і затишок, коли все без мене зроблене, а я лиш усміхаюся.
Діти мої великі, але живуть разом з нами і ще не одружуються, молодша донька ще вчиться, але всі вони ввечері з’їжджаються додому, але допомоги від того я не маю ніякої.
Пішла я до куми порадитися, що мені робити, бо вже далі я так не хочу жити. А вона й каже:
– А ти більше не підвищуй голос і веди себе не так, як завжди. Тоді й результат буде не такий як завжди.
– Ого, ти де таке вичитала?
– Інтренет, моя люба, інтернет.
Ми посміялися і розійшлися. Я справді веду себе однаково – кажу, що домашнім треба робити, потім критикую за те, що не правильно зробили, далі переробляю і ніхто мені дякую не каже.
І тут я стала, як вкопана. Я ж теж їм не дякую, бо вважаю, що нема за що: або робота погано зроблена, або це їхня робота і за що я маю їм дякувати?
Прийшла додому і бачу, що мої самі смажили картоплю, вона місцями сира, а місцями пригоріла, хотіла я сказати доньці, що таку газдиню заміж не візьмуть і ще й додати, що мені сковорідку зіпсувала.
– Доню, дякую, що й на мене картоплі залишили, – несподівано сказала я і така була голодна, що з’їла все і сказала доньці, що смачно, але як вона буде картоплю смажити під кришкою і додасть більше олії, то буде ще смачніше.
І знаєте що? Корона з мене не впала і світ не перевернувся, а донька зранку зробила нам усім сніданок! Не так, як я кожного ранку мушу їй нагадати, а сама. Я її знову похвалила.
Далі й до сина почала придивлятися, що він не просто в гаражі з музикою сидить, а щось там крутить біля мотоцикла, попросила колись на роботу підвести і подякувала, що довіз. Тепер мене син відвозить і привозить, коли я попрошу чи коли біля магазину. Та й по господарці став ретельнішим, коли я йому наголошую, який він у мене помічник.
Але найнесподіваніше сталося у мене з чоловіком. Ну, якби ви стільки років прожили, як я з ним і не раз таке було, що мало до гріха не доводив, а скільки мені нервів попсував, то яке може бути лагідне слово?
Він встає о четвертій, я його мушу в бік штурхнути аби він того будильника виключив та дав мені ще поспати, він далі ще рипає дверима і не дає мені заснути і так мені сон до п’ятої не береться, а потім я так спати хочу, що очі на роботі злипаються. Які тут ласкаві слова?
І тоді я вдягаю свою святкову нічну сорочку і четвертій ранку, а то була зима, я буджу чоловіка:
– Вставай, Іванку, пора, – кажу ніжно.
Чоловік очі відкриває, а я повторюю вся в білому, що пора… Той як зарепетує на всю хату:
– Щезни, я ще жити хочу!
Будильник пищить, Іван репетує, я в білому, діти прибігли, світло включили. Іван ротом повітря хапає і дивиться на мене, а далі вхопився за серце:
– Ти чого?
– Та нічого, вирішила тебе ніжно будити…
– Більше не треба, – сказав він.
Отак з чоловіком вийшло найважче, але тепер він вже з першим піканням встає, щоб я нічого не почула і знову не почала його ніжно сама будити. Тепер я висипляюся і все думаю про те, як же мені до нього підхід знайти?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота