Вирішила зробити сюрприз для рідних і приїхала на свято, хоч до того запевняла, що ну ніяк не вийде. Та сюрприз очікував на мене, як тільки поріг рідного дому переступила. Хто б і сказав, що я вже наступного дня із самого ранку буду їхати знову на заробітки.
Уже 20 рік, як я в Неаполі працюю. Їхала сюди, бо ж іншого виходу у мене не було – злидні обсіли так, що й голови не підняти.
Не ледарювала я, що до такого життя дійшла – лишилась в одну мить без нічого. Кажуть, що заміж вийти, то легко, головне уже заміжньою не пропасти. От так і в мене вийшло.
Чоловік мій ніби і був хорошим і добрим, але в домі керувала його мама і тільки. Та що там, я навіть зарплатню його не бачила, бо свекруха все й забирала.
Думала переїдемо, то буде легше, та стало лиш гірш, бо його мама бігала до нас і критикувала. критикувала. Зрештою, одного дня, коли вона вчергове прийшла сина забрати і “погодувати нормально” я не витримала і вийшли вони разом із його речами геть.
Більше ні чоловік, ні свекруха у нашому із дітьми житті себе не показували. На той час меншому сину було рік, а старшій трішки більше ніж два. Я в декреті була.
Добре, що мама моя не залишала нас одних. Дуже вона допомагала, часто приїздила, забирала дітей до себе, аби я могла працювати більше.
Та самі розумієте, як не крути, а працювати із двома дітками малими на повну силу я змоги не мала. А коли ще й почула від спеціалістів, що меншому сину потрібно і до моря, і в санаторії, і харчування особливе, то вже лиш вовком не завила.
Пішла я до будинку чоловіка свого і як було, усе йому розповіла. Очікувала, що він прийме участь, допоможе, адже ж працював на гарній роботі. Він лиш пообіцяв подумати. Не з’явився він ні за день, ні за рік.
От тоді я в Неаполі разом із сестрою двоюрідною і опинилась. Роботу знайшла не відразу хорошу, підробітки які брала, але згодом таки пішла доглядати стареньку сеньйору.
Двадцятий рік я тут. Діти з мамою моєю жили, а як її не стало, то вже вдвох у нашому домі господарюють. Син менший поки не жонатий, а от донька моя заміжня пані, я скоро і онуків бавитиму.
Цьогоріч у мене на свято приїхати ніяк не виходило, ну це я їм так казала. Діти шкодували, донька зітхала, що я не побачу, яка то вона кругла вся, а я навмисне так говорила, аби рідних здивувати.
І ось, тиждень тому я таки приїхала в Україну. Щаслива така – із сюрпризом же їду. Відчиняю хвіртку рідного подвір’я і мало з рук все не випускаю від обурення і здивування.
Уявіть тільки: мої очі бачать чоловіка колишнього. Він собі спокійно погойдується у садовій гойдалці і п’є каву. Побачив мене, зобразив радість і так щиро:
— Марієчко, а ти таки вирішила нас порадувати своїм візитом?
“Нас” мене геть із колії винесло. Не буду переказувати усього що було, бо так і дня не вистачить, та вже наступного дня я їхала знову в Італію. Хотіла я одразу колишнього виставити за двері, та власне, він уже й був за хвірткою, як із дому діти вискочили.
— Мамо, що ти робиш? – обоє до мене, – Ти хоча б дізналась як і що? Нащо так вчиняти? Тату йти нікуди, розумієш? Лишився він сам на білому світі, прийшов під наші двері у одній сорочці і босоніжках, а на дворі холод був.
Я аж підстрибнула, бо ж точно знала, що доня в декреті, син ще студент і ось ці речі, які носить мій чоловік колишній, точно придбані за мною зароблене. Коли ж сказала, що його у нашій хаті не буде, раптом, двоє моїх дітей заявили, що підуть із ним разом.
— Ти все одно закордоном, мамо. Він – тато наш. Що б не було, а воно було давно і суто між вами. Ми тата любимо.
От і поїхала я назад до Неаполя, бо ж вдома лишатись сил не було.Діти так і не телефонують, навіть не поцікавились де я і що зі мною, ображені. Мовчу і я.
Ситуація просто до сліз, адже я ж дітей не виставлю із дому, а вони й справді, пішли б за татком у нікуди.
Як же ж мені тепер бути? Голова обертом, нічого путнього на думку не приходить.
Підкажіть, як мені бути? Як очистити свій дім і не зіпсувати стосунки із дітьми назавжди?
