Пам’ятаю день, коли ми з Остапом уперше заговорили про зміни. Діти виросли, у кожного – своя родина, а ми з чоловіком залишилися удвох у просторій трикімнатній квартирі в центрі міста.
— Маріє, як гадаєш, чи не забагато нам цих квадратних метрів? — спитав Остап, вдумливо оглядаючи вітальню. — Можливо, варто продати й придбати щось компактніше, а на різницю взяти дачний будинок?
Я звикла до нашого помешкання й спершу здивувалася:
— Зайва площа не заважає.
— Але й не працює на нас, — спокійно заперечив він. — Маємо шанс жити ближче до природи. Тим паче, на дачі можна буде приймати онуків.
Ідея здавалася логічною. Діти справді були занурені у власні справи: Ігор працював у ІТ‑компанії, Світлана керувала невеликим салоном краси, а Оксана з чоловіком Андрієм будували кар’єру в банку. Телефонували рідко, приїздили ще рідше. Тож ми з Остапом вирішили ризикнути.
Після місяця пошуків ми знайшли одноповерховий будинок біля соснового лісу: світлий, із великою кухнею та садом. Стан вимагав ремонту, але місце було чудове — до міста двадцять хвилин, поруч озеро.
— Беремо, — сказала я чоловікові, обходячи подвір’я. — Головне, щоб руки дійшли до всього запланованого.
— Разом упораємося, — посміхнувся Остап.
Ми продали квартиру, купили невеличку двокімнатну в спальному районі (щоб було куди вернутися взимку) і взялися за дачу. Спершу подзвонили дітям: раптом хтось зможе допомогти.
Оксана відповіла першою:
— Мамо, у нас зараз фінансовий звіт, графік щільний. Під’їхати навряд чи вийде.
Ігор чесно зізнався:
— Проєкт горить, вихідних майже немає. Як звільнюся — зателефоную.
Світлана, згадавши, що чоловік чоловік зайнятий об’єктами, сказала:
— Давайте ближче до осені, тоді легше буде викроїти час.
Ми з Остапом зітхнули, але образи не тримали: у кожного свій ритм. Вирішили обходитись власними силами. Дні минали у фарбуванні стін, латанні даху, облаштуванні клумб. Робота на свіжому повітрі втомлювала, зате приносила задоволення: будинок поступово оживав.
На початку літа ми запросили дітей оцінити результат. Першими приїхали Оксана з чоловіком.
— Який затишок! — здивувалася донька. — І все так світло!
— Працювали потроху щодня, — скромно відповів Остап.
— Бачу, дах новий, — додав зять. — Власноруч?
— Так, з майстром лише консультувався, — усміхнувся батько.
Погостювали добу, потім поїхали — роботи чекали. Ми з Остапом не дорікали, розуміли: головне, що приїхали.
Наступними навідалися Ігор із дружиною. Син пройшовся кімнатами, кивнув схвально:
— Тато, у тебе справжній талант.
Я жартома відповіла:
— Так, хоч ще один дім купуй, бо ідей повно.
Сміялися всі. Залишилися на вихідні, допомогли підфарбувати паркан, а в неділю повернулися до міста.
Світлана з Петром прибули в липні й провели з нами три дні. Донька милувалася садом, фотографувала квіти, а згодом сказала:
— Мамо, тут так добре дихається. Можна ми іноді навідуватимемось на кілька днів, аби відпочити?
— Звісно, — зраділа я. — Двері відчинені.
Наприкінці літа Оксана зателефонувала:
— Мамо, хочу відсвяткувати день народження за містом. Чи можна у вас? Зберу друзів, посмажимо шашлики.
— Будь ласка, — відповіла я. — Лише скажи, скільки людей, щоб ми з татом підготувалися.
— Людей буде багато, — несміливо додала донька, — тож, мабуть, вам із татом буде затісно. Може, поїдете на ці два дні до міста? Відпочинете, сходите в театр.
Пропозиція здалася несподіваною. Я переказала її Остапові. Чоловік спокійно мовив:
— Якщо діти хочуть галасливо відсвяткувати, нехай орендують котедж. Наш дім — це наш простір, а не майданчик для вечірок.
Я підтримала. Ввечері ми зателефонували доньці й пояснили: раді бачити всіх, але без нашої присутності будинок не здаємо. Оксана трохи засмутилася, проте зрозуміла.
Відтоді їхні відвідини стали інакшими. Діти приїжджали не лише відпочити, а й справді поспілкуватися. Ми разом готували обід, грали в бадмінтон, ходили до озера. Розмови точилися вже не лише про роботу: згадували родинні свята, ділилися планами на майбутнє.
Одного суботнього ранку Ігор приніс саджанці троянд:
— Мамо, ти казала, що мрієш про квітник. Давай посадимо разом.
Світлана привезла декоративні ліхтарики для тераси, а Оксана — набір різнокольорових пледів для гамаків і крісел. Будинок наповнювався теплими дрібницями, і ми з Остапом відчували: простір, який створили власноруч, справді об’єднав сім’ю.
Вересневим вечором сиділи всією родиною за великим столом. Остап налив по келиху домашнього компоту, який я зварила зі слив із нашого саду.
— Хочу подякувати вам, — спокійно мовив чоловік. — Коли ми з мамою задумали цей переїзд, не були певні, що впораємося. Та тепер бачу: ми отримали не лише дім, а й нові зустрічі з вами.
— Тату, — усміхнулася Світлана, — ми також зрозуміли, як важливо знаходити час одне для одного.
Я подивилася на дітей: кожен дорослий, зайнятий, але в очах — тепла увага. І подумала, що інколи варто зробити крок назустріч собі, аби відкрити простір і для близьких.
Наш будинок став саме таким місцем: без зайвого пафосу, без образ, зате з ароматом свіжої смоли й домашніх пирогів, де завжди можна видихнути і сказати: «Добре, що ми разом».
Головна картинка ілюстративна.
