Тарасу 21 рік і 25 лютого він мав летіти до Німеччини на турнір зі снукеру (різновид більярду), адже він чемпіон України серед юніорів з цього виду спорту. Він вже йшов за квитками на потяг до столиці, коли побачив новини – в Київ прийшла війна, тому вирішив перечекати в рідному Маріуполі. Якби він тільки знав…
Вони з батьком переїхали одразу до бабусі, а вже 4 березня прилетів снаряд у 10 метрах від їхнього вікна. Далі було життя в підвалі з 18-ма сусідами, переважно похилого віку. Бомбардування були безперестанні, а 14 березня до них приїхали днерівці і вимагали аби всі чоловіки вийшли з підвалу, бо інакше вони кинуть гранату.
«Жінки прокричали у відповідь, що тут – люди похилого віку, маленькі діти, усі цивільні. Окупанти все одно наказали, аби чоловіки вийшли до них. Пішов мій батько та ще декілька чоловіків. Вони просто дивилися на документи. Мене не пустили жіночки з підвалу, бо невідомо чим би все завершилось», – пригадує хлопець.
Відтоді днерівці жили у їхньому будинку, а власники квартир сиділи в підвалі та віддавала їм ключі для «перевірки».
«У нас взяли ключ. Вони випили всю випивку та з’їли шоколад, забрали з собою ордени моїх прабабусі та прадідуся з Другої світової», – каже хлопець.
Там не стало і його батька, проте окупанти забрали його і хлопець не зміг його поховати біля дитячого садочка, де вже було 60 могил.
«В якийсь момент я змирився з тим, що не виберусь. Мені було дуже страшно, особливо від гулу літаків та звуків вибухів… З того страху мене “вивела” 4–річна дівчинка, яка була з нами в підвалі. Вона завжди лягала спати біля мене та своїх батьків. Спершу не дуже розуміла, що відбувається: ми всі панікували, а вона гралася. А одного вечора, після вибухів, вже перед сном, спитала: “Чи прокинемося ми завтра, мамо?”. Тоді я подумав: якщо доля – виживу», – розповідає Тарас.
Нові «сусіди» днрівці часто приходили на підпитку «душевно» поговорити з мешканцями, але ділилися з ними харчами, тому люди були вдячні їм, що не полювали за голубами. Окупанти їм розповідали, що вже захоплено Харків, Київ, Зеленський втік. Інтернету та світла не було, тому люди не могли перевірити, але сумнівалися, що коли це правда, то чому й досі Маріуполь бомблять.
«30 березня “ДНРи” з’їхали з наших квартир, ми повернулися додому. Окупанти казали, що обстрілів у нашому мікрорайоні більше не буде. Але 10 ночей поспіль бомбили мікрорайони біля моря, десь за 2 км від нас. Стіни будинку тряслись, знову було страшно», – каже Тарас.
Найтяжче було те, що люди ставали дуже агресивними одне до одного.
«Могли один на одного стрибати, щоб отримати їжу, стати в чергу першим, встигнути отримати харчі. Це нагадувало фільм жаxів, але – в реальному житті. Дивишся на місто і будинки – все чорне, знищене, а люди – мов зомбі. Мені навіть жіночка в черзі погpожувала, що здасть pосіянам, бо я – за Україну», – пригадує хлопець.
Коли пішла чутка, що роздають російські сім-карти і можна зв’язатися з рідними, хлопець зрозумів, що має шанс вибратися з бабусею з міста. Він зв’язався з родичами і вони порадили їхати з міста через росію.
«16 квітня мав бути рейс до Вугледарська, а тоді – до Росії. Я пішов сам-один йшов містом під обстрілами дізнаватися про цю евакуацію. Мені дуже було страшно, чи зараз снаряд прилетить, чи куля. Я розумів, що смеpть ходить дуже близько», – каже він.
В Донецьку була фільтрація та перевірка телефону і допит. На кордоні з росією ще одне анкетування.
«На кордоні, в селі Успенка, де нас чекали знайомі, мою бабусю та інших жінок з дітьми пропустили одразу. А чоловіків та молодих дівчат залишили. Усім роздали анкети. Треба було написати ім’я, прізвище, мейл та відповісти на кілька питань:
«Як ви ставитеся до влади в РФ?
Як ви ставитеся до спецоперації Російської Федерації в Україні?
Як ви ставитеся до дійсної влади в Україні?
Як ви ставитеся до нацбатальйонів в Україні?
Я здивувався, але сидів тихо і заповнив так, щоб мене випустили. Хоча були й чоловіки, які обурено питали:
“А як я маю ставитись до спецоперації, якщо місто моє зруйнували?”, – пригадує хлопець
Їх знову допитували, фотографували.
«Взяли мою анкету, і перш за все сконцентрувалися на моєму імені – Тарас. Про Майдан одразу запитали, але під час Революції Гідності мені було лише 12. Були питання про нациcтів, про моє ставлення до батальйонів та наявність родичів у силових структурах України, про батьків та рідних загалом. Мій допит тривав хвилин 40, але завершився успішно», – каже він.
В родичів в Таганрозі вони пробули тиждень, а далі Ростов – Владикавказ – Тбілісі – Стамбул – Дюссельдорф, всього три дні.
«Я не хотів, щоб хтось ще пережив таке, як я. Це нереально складне випробування, яке надламало мене, а потім – зробило сильнішим та дорослішим. Я, на жаль, не можу допомогти Україні силою. Я не військовий і, яким би не був сміливим, я боюся йти на війну. Але намагаюсь якось допомагати країні так, як можу: розповідати свою історію, перемагати на чемпіонатах, матеріально допомагати.
Мої друзі лишились в Україні і я дуже за них переживаю. Подумки я лишаюсь в Україні та мрію повернутися в український Маріуполь», – каже Тарас.
Фото: колаж.
10/06/2022
