fbpx
Історії з життя
Взагалі-то Люська притопала в той вік, коли за красу ніхто не питає. Уже четвертий рік їй 72 роки. Так вона всім каже. Все одно капець, як багато? Так, в клуб не у всякий вихідний підеш. І міні-спідниця, хіба що наодинці з собою. Але хіба в цьому щастя третього віку?

Люська і її війна зі старістю.

Сестра-близнючка Люсі відійшла у засвіти в 19 років. Обоє батьків до 65 не дожили. І Люся давно зрозуміла, що старість не за покарання, а за радість приймати потрібно. Це бонус від долі, якщо виходить – жити довго. І вона, не маючи наміру здаватися, оголосила бойкот часу, ниючим колінам, тиску та іншим бідам.

До речі, чому “Люська,” а не Люсьєна Іванівна, як в паспорті? Кумасі місцеві, заздрячи Люсиній неспаленій “молодості” так її кличуть, бажаючи виказати неповагу: “Он, Люська – гріховодниця фарбована пішла!” А їй це, як млинцю масло: багато ви знаєте бабусь, удостоєних звання “гріховодниця”? Ото ж бо.

Щодо “фарбована” – заздрісне перебільшення. У Люсі очі розбігаються, звичайно, на велику кількість косметики на прилавках, але до деменції їй далеко, про незручність розуміє. І тому хитрує: уста бліді оживляє буряком, а потім каже: “Ну, чому ж фарбована? Це природний відтінок моїх губ!”

Рум’янець, зовсім легкий, наводить табірним способом. На білий листочок кришить ніжно-рожевим олівцем щільні штрихи і до щік прикладає. Вельми натурально виглядає і дозволяє стверджувати, що рум’янами вона зроду не користувалася. Так, ви не про той табір зрозуміли. Колись Люсьєна в літньому таборі “відпочивала” вожатою і відкрила для себе цей вимушений секрет краси.

Ось така природно-нафарбована, Люся виходить в люди. А ще в перуці, що дуже її молодить. Каштанова шапочка прикрашає і зігріває в негоду, а в спеку поверх неї йде кокетливий солом’яний капелюшок. Перука – штука вимушений. Рідні “чудові локони” давно покинули голову Люсі, залишивши рідкі прядки.

До речі, масковий режим, який так всі лають, Люсьєна обернула в свою користь. Очі в неї молоді, як і раніше яскраво сині, а от шкіра на обличчі розправлятися не хоче навіть після крему 60+. Ось Люська-хитрюга і нашила собі різного кольору масок: зморшки прикриті, а погляд горить! Йде в блакитній(під колір очей) курточці, в масці з незабудками і спину щосили рівно тримає: постава, хода перша справа для жінки!

З опису Люсі може здатися, що вона бабка і життя її медом намазане. Люська тільки рада, коли так думають, але насправді це не так. Люсьєна Іванівна за освітою юрист, але правничої кар’єри не зробила.

Служила в жіночій колонії, а потім перейшла в спокійну державна установа. І в пенсійну лінь її вдалося випхати тільки в 67 років. Молодь наступала на п’яти, скорочення одне за іншим, а вона, як вічна!

І не тільки тому, що справу розуміла (таких хоч греблю гати). У Люсьени донька, доросла, але без голови баба, погнала невідомо куди з новим “коханням” усього життя, а двох діток – від різних чоловіків, на мамку залишила. Замість матеріальної допомоги – переписала на Люсю свою квартиру двокімнатну – хоч продай, хоч здавай. Здавала, але діти мають звичку рости і вимагати все більше.

Коли Люсьєна Іванівна вийшла на пенсію в 50 років (у неї була пільга), зітхнула легше: пенсія, зарплата, дохід з квартирантів. Для онуків вона була бабусею і мамою разом. Називали БАМА. Їй подобалося. Заради них і намагалася подовше протриматися скаковою конячкою, а не бути старою, на заслуженому спокої, кобилкою. І років сім її не чіпали – досвід, жвавість і все таке. А потім натяки пішли: “А чи не час пора піти з двору?”.

Не вважала за чимось поганим, сходити до керівництва і представити свою ситуацію, як є: внук – випускний клас школи, внучка – перший рік студентка. За навчання (поквартально), одягнути, взути, нагодувати: “Пошкодуйте невинних діточок! Дайте в люди вивести”. Директор – офіцер запасу, мав поняття про совість, честь і обов’язок. Дав слово Люсьені Іванівні, що ніяк колотнечі її не торкнуться поки онуки не вийдуть в люди.

Двічі по п’ять років минуло після оформлення реальної пенсії, а Люся все “вчила і вчила” онуків. Нарешті, начальство схаменувся, вітаючи непохитну співробітницю з 66 річчям: “Це в яких академіях стільки років навчають?”. Люсьєна Іванівна смиренно попросила дати їй доопрацювати до кінця року. На календарі був січень, але їй, зітхнувши, дозволили. І ще рік вона продрімала на картотеці, куди засилали всіх глибоких пенсіонерок.

У 67 пішла з великою образою і навіть подарунок – тефлонову сковороду не взяла. Довелося колегам “пам’ять” везти впертій пенсіонерці додому. Люсьєна на той час зі звільненням змирилася і гостей прийняла цілком гостинно. Її онуки, природно, давно вивчені вже жили з другими половинками в двокімнатному житлі матері-втікачки. Дві сім’ї в одній квартирі.

Люся почухала рідіючу потилицю і постановила: “Мою і вашу хати продати!” А ще дачу на яку всім лінь їздити і гараж, в який онук машину не ставить. Отримали пристойні гроші. онуки купили по однокімнатній, з надією на іпотеку, а Люсьєна Іванівна переїхала в двоповерховий будинок з восьми квартир в невеликому селищі – хвилин 40 до міста. І перетворилася в Люську, котра оголосила бойкот старості.

Онуки щомісяця, скинувшись, привозять своїй БАМі грошову допомогу в розмірі п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Додайте пенсію і вже можна жити і навіть гуляти іноді. Люська “по ресторанте” ходити любить і не приховує цю слабкість від місцевих бабусь, а вони знову заздрять. Не “рестаранту,” а Люськіним можливостям – фінансовим і фізичним. А вона поводиться як “мільйонерка”.

Насправді ресторан – це всього лише елегантна піцерія в місті. Люся сюди б із задоволенням приїхала ввечері, коли починається “особлива” програма. Але з тих же міркувань, які не дозволяють користуватися справжньою косметикою, Люсьєна приходить сюди в обід, зазвичай в п’ятницю, як личить жінці її “середнього” віку. Теж нормально: напівтемрява, приглушена музика. Офіціантка, вже знайома, подає меню.

Люся, з легкою зарозумілістю, його вивчає, хоча завжди бере одне й те саме: піцу “Чотири смаки” і середній кухоль світлого, легкого пінного. Ну, ще різних солоних ласощів від яких потім злегка підскакує тиск, але з пігулкою цілком можна пережити. Тільки тут Люся дозволяє собі шкідливу звичку юності і запалює тонку, запашну папіросочку. Зал з сильною витяжкою і на бабку закривають очі.

Звичайно, Люся не відмовилася б від хорошої компаньйонки. Не саме для “ресторану”, а взагалі. Вона, шанувальниця детективів і бульварних романів, із задоволенням би їх обговорила з розуміючою, тонкою душею. А потім можна було б (в сотий раз) подивитися на Джулію Робертс в “Красуні” або “Дев’ять з половиною тижнів”.

Люся любить фільми про кохання з красивими акторами і хорошим кінцем. У неї досі живий старий, вірний приятель – “відік” і до нього штук тридцять касет, які ретельно оберігаються. Але компаньйонка поки не вимальовується.

На новому місці одні бабки – городниці, з їх одноманітними розмовами, нудними плітками і правильним харчуванням. А колишні подруги, з глузду з’їхали – хтось придумав старість з її дивними захопленнями – пігулки, компреси, примочки. А деякі і зовсім учудили, зваливши на той світ. Ну не козулі? А ось Люся жити не втомлюється і саме ЖИТИ, а не скрипіти, доживаючи.

…В суботу приїхала внучка. З діловим, серйозним обличчям. Тиск БАМі поміряла і головою похитала: “Знову в піцерію ганяла? Тобі ж не можна пити! І диміла, напевно! Ти пригадай, скільки тобі вже років.” Люська, захихотіла, як школярка перед суворої матір’ю, заперечила: “Що значить” вже?”. Ось не стане мене, не дай бог, років через 20, заспіваєте зовсім по іншому. Скажете, що рано пішла, навіть до сімдесяти трьох не доживши!”

Внучка дивиться на милу БАМу і, крізь легкі сльози, сміялася. Обіймає і розуміє тривожно, що вона тілом занепадає, перетворюючись в билинку – порошинку. Немов до польоту готується. У Вічність. Молода жінка шепоче: “Ти, будь ласка, їж побільше і ось вітаміни. Дуже хороші”.

Люся все розуміє. Про неї, про себе. Вимовляє твердо: “Не бійся – НЕ покину вас поки на двох з братом мені до двох, ще четверо правнуків НЕ подарували!” І внучка їй вірить, каже: “Тоді ми не будемо поспішати. Але ти все ж обачніше воюй зі старістю: полонених вона не бере”.

Автор – Ліна Свам.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook