fbpx

Вже нашому Василькові п’ять років виповнилося, але геть моя Оксана змарніла, каже, що вже краще б була Степана дочекалася, бо з таким чоловіком можна жити і не випрошувати кожну копійку дитині

Я з самого початку Оксані казала аби вона голову хлопцю не крутила, а вона тільки пхинькнула і каже:

– Якщо чоловік любить, то має виконати всі забаганки. А я багато не хочу – весілля гарне та сукню пишну. Якщо вже цього мені дати не зможе, то нащо він мені здався?

Наче й правду казала, але я ж того Степанка бачила, там молодий хлопчина, що ті його двадцять один.

– Хай їде на заробітки, – каже донька.

– А як він собі когось там знайде?, – питаю її.

– І хай, що у мене тут хлопців мало?

– Доню, але як ти вже йому пообіцялася, то маєш на нього чекати!

Поїхав Степан, а я взялася за Оксаною пильнувати, бо ж молода вона і ще гонору більше, ніж розуму. Не буду ж я за нею бігати по клубах з кропивою, але все настановляю та прошу.

– Дитино, й року не минуло, а вже шепочуться, що ти якогось міського маєш, – кажу я їй.

– Той що?, – каже вона, – Степан тільки те й робить, що телефонує раз в місяць, бо гроші береже. А я хочу в кіно і погуляти, коли ще буду це робити? На пенсії?

А там приходить до мене мати Степана і каже, що все знає про Оксану і нема чого її синові голову морочити.

– Хай молоді вирішують, – сказала їй я на те, – Нема чого до них лізти. Як собі розійдуться, то хай так буде, а як Степан Оксану любить, то все одно візьме.

Але ж моя Оксана спину не має і вже дійшло до того, що сама при надії. вже не хотіла ні плаття пишного, ні весілля гучного, лиш би міський розписався. Але не пішло їй міське життя, бо не раз мене просила й грошей передати, й сумку в місто, бо чоловік тільки те й робив, що гуляв.

Знаєте, я за тими клопотами й не зауважила, що Степан вернувся і так аж забулася, коли йшла іншою вулицею і побачила нову машину на подвір’ї і хата наче нова стала.

Не було в кого розпитати, а далі й знову не було кому розказати, бо Оксана лиш себе чула та, що їй треба.

Вже нашому Василькові п’ять років виповнилося, але геть моя Оксана змарніла, каже, що вже краще б була Степана дочекалася, бо з таким чоловіком можна жити і не випрошувати кожну копійку дитині.

– Дитино, – кажу я їй, – Та ж він вернувся!

– Справді?, – аж підскочила вона, – то він такий, що все забуде і дитину мою прийме!

– Аякже, – кажу їй, – І будеш жити в його новій хаті і їздити на машині!

Донька тоді зібралася в село і так вже гарно одяглася, сказала, щоб я з малим побула, а вона йде все розвідає.
Я дивилася, яка вона гарна, як граційно йде і дивувалася, чого ж їй так з чоловіком не пощастило. Треба було їй мене слухатися. Але ж ні.

Аж тут через якихось хвилин двадцять вертається та до мене:

– Ви що натворили? Я туди приходжу та йому на шию кидаюся, а його жінка вже з віником напоготові! Плаття через неї подерла так бігла! Мамо, він вже дитину має і жінку! Ще й реготав, як я від віника ухилялася.

– Доню, я не знала, – кажу я їй, – Я не думала, що його хтось захоче.

– Ще би не захотіти, якщо така машина на оборі!, – випалила донька, – Чому мені так не щастить?

Ми посумували і я зібрала їй сумку та провела на автобус. А куди має діватися? В дитини буде батько, хай і такий, а що самій? Нікуди самій піти – чи в ресторан, чи на весілля, тільки будуть пальцями тикати. А так є чоловік і вже інакше.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page