Я живу з мамою і татом в нашій старій квартирі. Хоч вона й рахується трикімнатною, але місця дуже мало. Я працюю, як і мама, тато вже на пенсії. Особистого життя я не маю, чомусь так склалося, тому вже за замовчуванням я мала доглянути старість батьків.
Мій молодший брат, навпаки, в свої роки має вже трьох дітей і жив у сватів, але ось недавно вони переїхали до нас, як ми думали, просто погостювати. Але з часом невістка проговорилася, що вони серйозно розійшлися на рахунок спадку квартири. Бо там ще одна є сестра і брат мій відмовився там будь-що ремонтувати і вкладати гроші. А ті й показали їм на двері і отак вони опинилися і нас.
У нашому містечку робота не дуже й є, тому брат їздить в інше місто по змінах, невістка Настя сидить з дітьми, я ходжу на роботу.
Так було доти, доки ми думали, що все те тимчасово. Аж тут брат і каже:
– Мамо, тату, Ірино, ми будемо у вас поки жити, збираємо на квартиру чи на оренду, як вийде. Але поки буде отак.
Я напружилася, адже думала, що просто переїхала в ту комірчину на кілька тижнів. Я сумую за моїми ліжком і шафою. А тепер прийдеться тут жити. Та якби жити, а то діти всюди – на ліжку, в столі, шафі. Бувало. Що я просто сиджу на стільці. Поки вони бігають по всій хаті і не знають. Де мають спинитися.
Я за місяць так втомилася, що й не передати, а останнім часом бачу, що дорогі гості господарюють в холодильнику на повну, нема права щось собі відкласти смачне до кави, чи на ранок поснідати – все з’їдає той, хто першим встав, а то Настя і Денис та їхні діти, які не сплять чи не від шостої.
Продукти вони не купують, а їдять те, що є.
– Денисе, ти їдеш з друзями через ринок, то чого не кинеш в багажник кілька мішків з картоплею, цибулею, морквою? То все я маю своїми руками переносити з мамою?, – вже не витримала я.
– Та я не маю грошей. Я всі відкладаю на квартиру, – каже він.
Зате Настя дітям всілякі дурнички купує, як ото попкорни чи хот-доги…
І ще – вони ходять гуляти вдвох! Підуть без попередження, а діти на нас. Їм не цікаво чи вони там нагодовані, чи сплять, чи що роблять. Наче ми маємо робити все за них, бо ми родичі.
Я люблю дітей, але все переходить межі, я не в тому віці аби так собою ганяти і не мати права лягти, бо там заснула дитина, а я сиджу на кухні на стільці твердому і чекаю, коли те все скінчиться.
Мама просить потерпіти, доки вони стануть на ноги та переїдуть. Але я маю сумніви, що це станеться найближчий рік.
Я вже сама серйозно думаю про те аби переїхати. Але мене спиняє лише те, що як я поїду, то брат вирішить, що не треба й старатися жити окремо, є готова квартира і буде жити й далі на шиї у батьків на татовій і маминій пенсії. Настя ніде не працюватиме ще мінімум два роки, бо вважає, що має дитині виповнитися шість років і тоді вона вже може бути самостійною. Сказати їм в очі теж не виходить, бо наче родина, наче вони в такі ситуацій, що треба допомогти. Грошей стає все менше і менше, бо те все треба прогодувати, комунальні стали просто космічні.
Здавалося б, що треба просто поговорити, але не з моїм характером, я надто терпляча і не вмію за себе постояти. Що робити – не уявляю… Що б ви порадили в такому випадку?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
