Натягувала одна на одну і так ходила.
– Мамо, я ж вам купила шкарпетки, чого ви в них не ходите?
– Дарко, та шкода. Я ж на город і в таких піду, хто мене там бачить.
Я бачила. Мені ті шкарпетки спокою не давали, бо як то так все собі шкодувати, що навіть не мати сміливості викинути порване? Скільки я тих подертих шкарпеток попалила, але мама наче мала незкінченний запас.
І ось одного дня я приїхала з Італії і привезла їй двадцять пар шкарпеток, всі однакові.
– Нате, аби я більше не бачила, що ви ходите, наче в пісні, «один сірий, другий білий».
– Дякую, Даринко, дякую, та нащо мені стільки, та я їх не сходжу.
– Мамо, майте і носіть. Може, тоді й подарунки мої будете носити, а не Ганні віддавати.
– Та де мені старій такі убори, хай молоді носять.
Я вже махнула рукою і була певна, що мама хоч таке собі дозволить носити.
Справа в тому, що мама мої подарунки віддає сестрі моїй.
Коли я вперше побачила, що той плащ, який я їй купила, легенький і теплий, аби вона не носила таку важку шубу, бо їй вже важко. Поки прийде до церкви, то вже й впріє, а там не опалювалося, то вона так не раз мусила відлежати.
І ось я до мами приїхала, сидимо, а тут Ганна прийшла, бо знає, що я і їй маю завжди яких сто євро. Я дивлюся, а вона в маминому плащі!
– Ти геть?, – я до неї, – Я мамі купила, а ти у неї забираєш?
– Мама сама мені дала, – надулася Ганна.
– Та ти не маєш грошей аби собі купити?
– Не всі такі, як ти, що по Італіях роблять та грошима розкидаються.
– Та ти хоч раз поїдь і будеш знати, як там гроші з неба падуть, а то все дивишся аби взяти в мами.
Я б їй ще багато чого сказала, але мама тут в плач, що ми сваримося.
– Та звідки їй, Дарко, взяти, коли Микола лиш генделик пильнує, а дітей двоє.
– Мамо, мені то не цікаво. Як ми їй обоє казали аби за нього заміж не йшла, то які вона нам слова казала? А тепер хай тішиться, така мудра.
Я мамі знову купила куртку і вже вона її носила.
Але все, що я не передавала в посилках, чи то порошок, чи солодощі, все кочувало до Ганни. Чи які кофти, чи взуття, то на все був розмір Гані і її дітей.
Ну, вибачте, у мене свої є, я не маю на сестрині працювати. Але мама вже так просила аби я її жаліла, що я заради неї мовчала.
– Та вона не має звідки, а їй також хочеться добре виглядати.
– То хай їде зі мною і буде мати, – не раз я казала мамі.
– Дарко, та вона на вчительку вчилася, де вона там буде працювати?
А мені знаєте як? То чоловіка тягнути з канави, то вчителька, а гроші заробляти прибиранням, то занадто?
І от запрошує мене Ганна в гості на свята. Я спочатку до мами заглянула, привезла їй гарну шаль і ми такі гарні пішли до сестри. Стіл ломиться, бо у нас так прийнято, але я не на те дивлюся.
Я очей не зводжу, що і Ганна, і донька одна, і друга в маминих шкарпетках.
Ну, як вже навіть таке брати? Хіба вона не бачить те саме, що й я? Ми ж разом росли, разом на те все дивилися, але вона має совість ще й таке елементарне і недороге взяти в мами, бо то задурно.
Я вже не хотіла ні гостини, ні нічого, висказала їй все і поїхала додому.
Мама на мене розізлилася, що я на таке велике свято влаштувала сварку.
– Та мені забагато і я їй дала, то ж моя дитина.
– Мамо, їй сорок два роки, вона вже має мати чим думати і хоч трохи думати тим. Вона хоч щось вам дає?
– Та як ні, молока мені дає, помагає мені на городі, вона моя донька.
Я навіть чути не хочу і вважаю, що сестра не має совісті і так буде й далі, що вона однією рукою дає, а іншою забирає. Як мені мамі відкрити очі на неї? Що порадите?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
