– Я тобі казала, поки молода та виходь, а тепер що? Хто тебе візьме? І вчилася ти і що? Тепер в магазині на касі з вищою освітою! І чоловіка нема!
На цій ниві мама й з татом не розмовляє, тому він тепер ближчим став зі мною, ніж, коли була мала.
– Гени мої шпетить зранку до ночі, Люсю, – каже мені батько, – хіба я винен, що ти така висока?
Гени вони таки постаралися – від батька зріст, а від мами шир.
Мені добре і комфортно живеться самій, я себе прекрасно почуваю, коли приходжу додому з роботи, включаю серіал, гладжу кота та попиваю чай з печеньком. Більшого щастя й не треба.
Ну, чоловік. Тепер їх на вулиці не знайдеш, носи в телефони позапихають і ні очей не бачиш, ні усмішки. Як тут вибрати підходящого?
Та й зайняті давно, а дружини, як вчепляться і не відпускають. От подруга моя Надія, чоловіка застукала, тарілки побила і пробачила.
– Ти знаєш, яка у нього зарплата? А я сказала, що на наступний раз всі спінінги поламаю і жилку попереплутую. От і задумається.
Звичайно, її можна зрозуміти, яка гордість, коли разом п’ятнадцять років і він їй наче рідний. А тут мама їде на день народження з новою порцією докорів, що треба було молодою заміж вискочити, розвелася б, але сам факт одруження вже б був.
– В подруг вже по третьому разу доньки заміж вискакують, а тобі треба чоловіка додому привести?
Я людина м’яка і мамі грубити не хочу, тим більше, що я сама б рада, але ось таке, то ж що вже. Тому візьми та й ляпни, що є в мене кавалер.
Мама так втішилася, почала хвалити та радити, який одяг краще носити. Мало того, взяла і перекинула мені кругленьку суму!
– То тобі на одяг, купи щось гарне аби все лишнє приховати!
Якщо взяти до уваги, що мама моя жінка доволі економна, то цей крок для неї – це не абищо.
Вже й не рада я, що таке сказала. Ну кого ж я приведу, коли я й на роботі не можу ні з охоронцями, ні з вантажниками говорити і знайомитися. Якби не бейджики, то й не знала як кого звати. І всі вони нижчі за мене і вужчі.
Попросила Надю допомогти.
– Позич свого на день, – прошу її я, – скажу, що наречений? По-дружньому, га?
– Я тобі дам по-дружньому. На цьому питання наша дружба закінчується, ти собі це закарбуй. Я попробую по знайомих знайомих пошукати.
Але вона таких приводила, що було одразу видно, що чоловіки шукають двадцятку до зарплати. Мама потім буде ще рік говорити, що я на таких тільки й заслуговую. До свята лишався день.
Вітя, наш охоронець помітив, що я сумна і спитав чи щось не сталося, а я йому все й розказала, просто вирвалося. Вітя ж що, маленький, худенький. Перед ним не соромно.
– Та я можу зійти за кавалера, – каже мені.
– Ти?, – я була така здивована… ну, ви б його побачили і мене, то зрозуміли б.
– А що? Не подобаюся?, – спитав якось так.
– Та просто… ми ж не підходимо … по комплекції.
– За це ти не переживай. Тобі ж нареченого, а не кінозірку треба?
Я побачила, що він образився, видно не раз натерпівся за свій ріст. Я погодилася, бо мені шкода стало його, та й людина допомогти хоче.
Ну, мамина реакція була вражаюча для мене.
– Вікторе, як я рада нарешті з вами познайомитися і ви такий гарний чоловік!, – щебетала вона навколо нього.
Одразу видно – мама у відчаї. Але вечір ми провели доволі мило і спокійно.
Мама скоро поїхала, а Вітя почав все більше і більше біля мене крутитися. То каву принесе, то до дому проведе.
І так, знаєте, сталося, що я тепер чекаю на дитину. Всі молимося аби хлопчик пішов ростом в мене, а дівчинка в Віктора.
А загалом, тепер я щаслива по-новому, і це прекрасне відчуття.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
