Я дуже переживала, коли йшла в невістки, адже мені несказанно пощастило потрапити до шанованої родини. Віра Михайлівна була директоркою школи, а Валерій Дмитрович начальником заводу.
Хата у них була просто маєтком і всі мої подруги мені заздрили, що я буду тепер як сир в маслі плавати.
Не було ніякої мови аби ми жили окремо.
– Ви, що, – заперечила Віра Михайлівна, – навіть не думайте! Скоро у вас дітки підуть і їм потрібне свіже повітря щодня, а ви в місто хочете?
Звичайно, ми про діток ще не думали, але вона казала, що як ми поїдемо, то вона просто не зможе жити в цьому порожньому будинку.
При цьому вона забувала, що там ще живе її чоловік?
Насправді, Валерій Дмитрович з’являвся рідко, переважно серед тижня, а на вихідні у нього були чи то ділові зустрічі чи то десь виїзна нарада.
Він ніколи не брав з собою Віру Михайлівну і я побачила, що вона й не дуже спішить за ним їхати.
Я думала, що після тридцяти років шлюбу, цілком нормально давати простір один одному.
Мені знадобився рік часу аби зрозуміти, що оцей «простір» – це нелюбов один до одного з самого початку, це результат «та якось буде», «до всього звикається», «головне аби всі були здорові»…
А Вірі Михайлівні знадобилося все життя аби зрозуміти, що вона не може так жити.
Я бачила, що свекруха останнім часом дуже задумана, дивиться в одну точку, а тоді ходить по хаті. Зрозуміло, що щось її гризло. А потім її не було кілька днів, а, коли вернулася, то я її просто не впізнала – вона наче років двадцять скинула! Усмішка, в очах вогонь, спина пряма і ходить пританцьовуючи…
Тих вихідних ніхто не сподівався, що Валерій Дмитрович з’явиться додому. Але він з’явився і побачив перед собою картину: дружина пакує валізи і весело сміється.
– Ти куди зібралася? На довго?, – спитав буденно сідаючи в своє улюблене крісло та дивлячись в телефон, – Що на вечерю? Я голодний…
І все таким буденним тоном, наче його нічого не насторожує.
– Валеро, я від тебе йду, – свекруха сказала це так само буденно і не переставала носитися з речами.
– В своє село, з якого я тебе в люди вивів?
– Ти мене не лише в люди вивів, чоловіче, ти ще й оббрехав Віктора… Але то вже Бог тобі суддя…
– Ну й йди, ти мені давно не потрібна. Є сотні жінок, які готові за мною бігати, а ти, коли тому одному пригодилася і то не знати, – байдуже засміявся чоловік і пішов геть.
Історія виявилася якоюсь банальною: було два друга і обом подобалася Віра. А Віра не знала, кого ж вибрати, бо й один гарний і другий нічого. Отак вона між ними двома обирала, аж доки не вибрала Віктора.
Зрозуміла, що любить його дуже сильно.
А Валерій вирішив, що має просто перемогти в цій ситуації, тому друга напоїв і дівчину іншу підмовив аби з ним була, мовляв, тобі буде Віктор, а мені Віра.
А далі все було просто: Віра вискочила заміж за Валерія і поїхала з села на довгі роки.
Через кілька років вони усвідомили, що й не подобаються один одному. Віра не любила Валерія, а з часом він перестав їй подобатися й як друг чи чоловік.
А Валерій зрозумів, що Віра йому подобалася лише як приз в грі, але не як дружина…
І отак вони жили заради сина, кожен маючи свій особистий простір. Валерій Дмитрович регулярно заповнював його іншими жінками, а Віра Михайлівна жила заради сина.
Читайте також: Сестра мала до мене одне прохання, останнє прохання, але я його не можу виконати, не можу переступити через себе
Віктор недавно її розшукав, сказав, що дружини вже нема, діти роз’їхалися. Перед відходом його Ліля зізналася, що все підлаштував тоді Валерій… От він і вирішив приїхати та все Вірі розказати.
Тепер мені важко вести таку велику хату одній, тим більше, що син потребує уваги, а свекор взагалі осунувся і в нього, то одна жінка на місяць, то друга.
Єдина віддушина, то до Віри Михайлівни поїхати: і затишок, і радість, і щастя… Вона дійсно щаслива зі своїм Віктором.
Фото Ярослава Романюка.
