Якби мене тепер спитали, яку я хочу невістку, то я б без вагань відповіла: «Будь-яку». Бо розумію: не треба було вибирати долю замість сина. Тепер, коли життя обернулося не так, як я планувала, я дивлюся назад і бачу свої помилки.
Ще з юних років син мій був гарним, привітним хлопцем, із яким багато дівчат мали б щастя. Тому, коли він приводив чергову знайому додому, я бачила не лише її, а й спільне майбутнє. І щоразу майбутнє не влаштовувало мене: або вона надто яскраво фарбувалася, або була високою чи повнуватою. Я переконувала себе, що це прояв турботи. Адже, як мати, я знала, що для нього буде краще.
– Як із такими генами та дитина виросте? – іноді обурювалася я, й син мовчки слухав. Здається, тоді він почав звикати до того, що я маю свою, завжди правильну думку.
Чоловік часом намагався переконати мене:
– Галю, та дай сину знайти когось самостійно! Це ж його життя, йому з нею жити.
– Ото ж бо й воно! З моєю дитиною, під моїм дахом! – відповідала я. – Не можна ж пустити до нього будь-кого. Не дозволю, щоб наші статки марнувалися на непотрібну людину!
Чоловік зітхав і махав рукою, і я думала, що він мене не розуміє.
Однак одного дня я відчула, що він більше не згоден терпіти. Мабуть, тому він прийшов до мене з рішучим поглядом і прямо сказав:
– Я більше так не можу, Галю. Ти не даєш ні йому, ні мені дихати! Все має бути на твоїх умовах, а нам не лишається нічого, окрім як підлаштовуватися під тебе.
Я лише кліпала очима, не вірячи, що він, мій чоловік, дійсно таке каже. Невже за стільки років нашого спільного життя він не зрозумів, що я лише хочу щастя для нас?
Він пішов, і я залишилася одна, приголомшена. Тоді ж у мене визріло рішення поїхати на заробітки. Я вирішила, що якщо вже маю залишатися самотньою, то нехай буде це на користь синові. І я поїхала, обіцяючи собі, що зароблю йому на квартиру, машину, щоб він не відчував нестачі в матеріальному, щоб мав стабільність і затишок, аби дівчата самі до нього тягнулися. Я вірно працювала заради нього, щомісяця надсилаючи гроші, а сама обмежувала себе в усьому.
– Ти б і собі щось купила, мамо, – інколи говорив син по телефону.
– Ти про мене не турбуйся, – відповідала я. – У мене все є, сину. От побачиш, коли одружишся, будеш згадувати, як я старалась для тебе.
Роки йшли швидко. Я дійсно зуміла дати синові все: нова квартира, ремонт, машина — усе було, але мені було важливо, щоб у нього було не лише матеріальне, а й сім’я, підтримка.
Повернувшись додому, я зрозуміла, що час змінив нас обох. Син, якому вже було тридцять вісім, давно не заводив у дім жодної дівчини. Щось у його погляді натякало на втому, зневіру. І тоді мене охопило занепокоєння.
– Сину, – одного разу наважилася я на серйозну розмову. – Ти вже в такому віці, що про родину треба думати.
– Мамо, та мені й самому добре, – відповів він спокійно, з розслабленою усмішкою. – Що треба — заплачу, прийдуть, зроблять. Мені й не треба морочитися, у мене все є.
Серце стислося, коли я почула ці слова. Як же так? Я ж старалася, щоб він мав родину, щоб знайшов щастя. Мені хотілося онуків, хотілося, щоб у домі лунали дитячі голоси.
– Але ж діти? – не втрималася я. – Ти не хочеш мати дітей?
– Мамо, навіщо мені це? – син відповів рівним голосом. – У мене все є, мені й так добре.
Невже я дійсно привчила його до того, що завжди за нього все вирішу? Адже він звик, що всі домашні обов’язки виконувала я або, в мою відсутність, наймана помічниця. Тепер він не бачить потреби мати когось поруч, бо впевнений, що можна просто купити все, що треба.
– Сину, а як далі? Коли мене не буде, ти залишишся сам, – казала я, намагаючись донести до нього важливість близьких стосунків.
– Я вмію дбати про себе. Звик до цього. Ти сама мене цього вчила, – відповів він.
Я нічого не могла більше сказати, бо розуміла, що його відповідь містить правду. Мої прагнення дати йому все найкраще привели до того, що він віддалився від простих людських радощів, від близькості з іншими людьми.
І тепер, коли життя проходить так швидко, я хочу виправити те, що зробила, але, на жаль, час назад не повернути.
Може, він і зміг би знайти справжнє кохання, якби не моя непохитна “турбота”.
Тепер я знаю: треба дозволяти дітям робити свій вибір. Можливо, вони зроблять помилки, але ці помилки будуть їхніми, і, може, саме вони навчать їх чогось важливого. А я залишуся лише спогадом про маму, яка в усьому старалася, але не змогла зрозуміти, що краще для її дитини — це мати можливість вибору.
