Наша історія з Тарасом була щаслива з початку, ростили двох діток, він йшов на підвищення і навіть його назначили в його рідне місце інспектувати будівництво нового комплексу. Я так раділа, що нарешті забудуться дні, коли ми вічно економили і тепер ми також будемо їздити на відпочинки, будемо навіть їсти в ресторанах, я буду мати купу гарних суконь і косметики. Нарешті життя почне бути таким, яким ми його уявляли десять років тому, коли одружувалися.
Чоловік спочатку не викликав ніяких підозр, регулярно телефонував, розповідав як пройшов його день, хвалився, що зустрів шкільних друзів. Я розповідала, що діти витворяють в хаті, як мій день і так ми прощалися.
Нічого мені не відчувалося і нічого не переживалося адже ми любимо один одного і у нас міцна родина.
Але потім все частіше Тарас не брав слухавку ввечері, казав, що втомлюється дуже і тоді я почала задумуватися.
Він зізнався в усьому відразу.
– Наталю, вона моє шкільне кохання, я наче знову на світ народився. Зрозумів, що з тобою та дітьми просто животію, а з нею справжнє все, цінне все, прекрасне все. Давай ми розійдемося?
Я не могла й слова сказати, так, наче буревій щойно забрав з мого життя все, що мені цінне і викинув мене в пустелю з піском замість дому, дітей і чоловіка.
Він забрав свої речі, все інше залишив нам і платив непогані аліменти.
Я відтоді заміж не виходила, все не могла знайти собі чоловіка. та й не дуже й хотілося знову подібне переживати.
Діти виросли, вивчилися і вже й одружилися. За ці роки Тарас з початку ще дітей навідував, а далі й перестав, лише телефонував.
Я нічого його про життя не розпитувала, бо не хотіла згадувати, як він зі мною повівся.
І ось у мене ювілей, п’ятдесят років, з’їдуться діти та родина, я готуюся несамовито, бо треба все встигнути – й ресторан замовити, й про себе не забути. Все пройшло чудово, допізна ми сиділи, танцювали та веселилися, що я з таким хорошим настроєм була, певно, у себе на весіллі.
І ось я така радісна приїхала в квартиру, як мене під дверима сюрприз чекає – Тарас з оберемком квітів.
– Вітаю, бажаю всього якнайкращого, – простягнув він мені букет.
– Дякую, – я не знала, що й робити, бо пізня ніч, а він під дверима.
Вирішила запросити на чай. Сіли на кухні, він з мене погляду не зводить і починає каятися в тому, як колись зі мною вчинив і яка я досі гарна, що він би мав за велике щастя знову бути поруч біля моїх ніг.
Я вся розтанула, думаю: «о, нарешті!», добре, що заміж не виходила і таки дочекалася коханого.
І ось я в такому блаженстві, а він візьми і ляпни:
– Я тоді зробив велику помилку, бо ми з Ніною не прожили й місяця і розбіглися. Хотів ще тоді до тебе вернутися, але подумав, що не приймеш.
– Що?, – стрепенулася я, – Що ти кажеш? Зі мною прожив десять років, а з нею місяць і вирішив, що нема чого вертатися до мене?
– А чого було вертатися, ти б мене не пустила.
– Ну, це під питанням, але ти й спроби не зробив. А тепер чого я маю тебе приймати, – взялася я в боки, – Бо ти не маєш де себе прихилити? А до того де хилив? Туди тепер і йди!
Виставила я чоловіка і його віник. Це ж якою треба бути людиною, аби проміняти вірну жінку і дітей на місяць з любкою? Поставити знак дорівнює і ще й прийти й назад проситися?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
