Ми з Тарасом вчилися в одному університеті, але на різних факультетах. Він на історичному, а я на психології. Ми практично однолітки, шість місяців різниці у віці. Зустрічатися почали після другого курсу.
Студентські роки минали у одному з вишів на Заході нашої країни. Тарас родом із Сімферополя, а я з невеличкого районного центру.
Так склалося, що Тарасові рідко вдавалося їздити додому, бо це було досить дорого, а вчився він на державній формі навчання. Батьки його, хоч і не були бідними, а синові виділяли дуже обмежену суму на прожиття, тому додому він їздив раз на рік, на літні канікули.
Жили ми в одному гуртожитку, тому мене тоді дуже тішило, що не часто нас випробовує розлука. Понад рік ми просто зустрічалися, а на четвертому курсі Тарас почав натякати всіляко, що хоче прожити зі мною все своє життя. Звісно, що я молода, наївна вірила кожному його слову, любила його дуже.
Познайомила його з моїми рідними, почали ми вже разом приїжджати до моїх батьків. Містечко у нас маленьке, будинок наш знаходився у приватному секторі, всі сусіди на вулиці поміж собою знаються, та й в містечку всі один одного здебільшого знають.
Словом, всі знали, що ми з Тарасом пара і що наміри у нього найсерйозніші. Тут варто зауважити, що про своїх рідних мій коханий говорив рідко. А інтернет на той час не давав таких можливостей для спілкування, як зараз. Здебільшого з різними Тарас розмовляв телефоном і то кілька разів на тиждень. Зі своїми рідними він мене не знайомив, до себе не запрошував, але я на це уваги не звертала. Мені дуже подобалося тодішнє наше життя: разом в гуртожитку, разом на пари, разом з пар. Двічі на тиждень їздили до моїх батьків.
Так промайнули четвертий і п’ятий курси, державні іспити, ми вже за крок до отримання диплому. У всіх цих клопотах я якось і не згадалася питанням “а що ж далі?”. Я була переконана, що наша доля зрозуміла, адже ми зустрічаємося понад два роки, Тарас фактично став частиною нашої родини, ночував у нас, разом їли мамині передачі, разом святкували всі свята. Різдво, Великдень, Новий рік, наші дні народження, разом до церкви, разом в гості по родині.
Хіба я могла припустити, що у Тараса інші плани? Так от, настав довгоочікуваний випускний і мій Тарас зазбирався додому. Почав розповідати, що батько у нього дуже строгий і нізащо не погодиться на дівчину західнячку.
Сказати, що я була в шоці, то це нічого не сказати. Мене як обухом обдали. Як? А як же ми? Як же кохання? Та й що я скажу батькам, врешті-решт? Я вимагала відповідей. Я мала право знати, що у Тараса такі плани і тоді б думала – бути із ним, чи ні. Та страх перед батьком видно був більший, аніж кохання до мене, бо він таки зібрався та поїхав.
Що я тобі пережила годі й переповідати. То був і страх, і сором, і розчарування… та все було, окрім розуміння чому так сталося. На прощання Тарас сказав, що дуже мене любить і попросив не дзвонити. Та я й не планувала дзвонити, бо після такої зради важко було просто зібрати себе до купи, соромно було глянути батькам у вічі.
Та я зібрала волю в кулак, влаштувалася на роботу і обласному центрі, не за спеціальністю на початку, але все ж. Орендувала з дівчатами квартиру і полилися сірі будні самостійного життя. Батьки нічого мене не розпитували, намагалися зайвий раз цю тему не чіпати, тільки Мама підсилала до мене молодшого брата, щоб вивідати, чи все зі мною гаразд.
Так минуло місяців 4 і тут смс від Тараса: “Привіт, люблю, сумую, жити без тебе не можу. Пробую переконати батька, щоб дозволив нам одружитися”. Ну потім смс почастішали, далі були дзвінки і так ми поновили наші стосунки, а Тарас продовжував вмовляти тата.
Вже в грудні я приїхала до Тарас в Крим. Згодом ми справили невеличке весілля і я залишилася там жити. У Сімферополі ми прожили практично 4 роки, там у нас народилася донечка, а в 2014, зі зрозумілих причин, ми перералися на Захід. Розповідати про своє життя у свекрушиній хаті не хочу, бо ночі не стане, щоб все описати.
Але знаєте, я сприйняла переїзд на малу Батьківщину, як щедрий дарунок долі. Мені здавалося, що нарешті мої молитви вислухані і моє життя розпочинає перші кроки на просторій білій смузі. Я була тоді безмежно щасливою. У моїх батьків ми тоді пожили недовго – знайшли житло в області і здавалося, що щастю нашому не буде меж. Тарасові рідні всі залишилися в Криму, бо не хотіли продавати майно, та й доглядали стареньку маму свекра. А ми не могли натішитися життю окремо від усіх.
Старт у нас був непростий, тисяча доларів, відсутність роботи і маленька донечка на руках, але ці труднощі не затьмарювали мого оптимізму. Я була впевнена, що все у нас вийде. Фактично так і сталося.
Ми обоє знайшли роботу. Тарас навчився робити сайти, я теж працювала у цій сфері. На початках було важко, але ми втягнулися і почали досить непогано заробляти. Тодішньою найбільшою нашою мрією була власна квартира і ми активно почали працювати в цьому напрямку.
Вклалися у квартиру ще на стадії котловану і мало-по-малу почали сплачувати власне житло. Минуло майже 4 роки, поки ми отримали заповітні ключі від квартири. Звісно, що на цьому етапі ще рано було радіти, бо сирець і на нас чекав капітальний ремонт з нуля, а це шалені витрати, але й це мене не лякало, бо ж омріяні квадратні метри ставали ще реальнішими.
Отож, поки ми гарцювали, як коні, Тарас вирішив змінити роботу, бо запропонували вигідніші умови і з’явився шанс наблизити нашу мрію. І саме в цьому місці наше подружнє життя і дало тріщину. Молодий колектив, де здебільшого були дівчата, затуманив моєму Тарасові голову.
Корпоративи, кав’ярні, курси, ніби прості посиденьки і так до безкінечності… Я майже не бачила чоловіка вдома, та й заробітку його не бачила, бо все він вкладав, я він то називав, у самовдосконалення. Коли я зрозуміла, що справа не лише у бажанні заробити, то, мабуть, вже було пізно.
Прірва поміж нами розросталася з шаленою швидкістю. Ми ніби стояли по різні береги широченної річки. З одного боку я із донькою та незакінченим ремонтом, а з іншого мій Тарас і його “самовдосконалення”. Він не бачив і не чув мене, марні були всі мої слова і сльози. Він наче в іншій реальності існував, де легко і весело.
А найгірше, що я добре розумію, що поміж нами не просто робота, а хтось ще. Хтось, хто добре промив моєму Тарасові голову новомодними ідеями про “жити для себе”, “я такий, який я є”, “я нікому нічого не зобов’язаний”.
На фоні цих розмов я все частіше чула у свій бік, що я ніхто, що я перестала розвиватися, що я йому не цікава, що у мене лише одні думки про побут, що він з роботи змучений, а я тут його доколупую. Але ми ж разом впряглися в цю справу, він не менше від мене хотів мати квартиру, він про це говорив безперестанку, але тепер цей тягар завис лише на моїх плечах.
Я не з тих жінок, хто буде лазити телефоном і вишукувати дані про його “самовдосконалення”. Я поставила питання руба – не подобається – не тримаю. Світ широкий, волі багато. І тут на мене полилося таких помиїв, що в чистій воді не вмиєшся.
Я, виявляється, і така, і сяка, і мама погана, і кар’єристка, і жінка ніяка, і людина обділена духовністю, і цінностей у мене немає ніяких, окрім хати, і ніколи він мене не любив насправді, але лиш тепер зрозумів. Бо є жінки, які значно цікавіші за мене, ну і молодші, а як без цього.
І от стою я тепер на роздоріжжі і не знаю, що маю робити. Десь в глибині душі я розумію, що Тарас мене зрадив не зараз, а ще тоді, в далекому 2010, коли так легко відмовився від 3 років стосунків і поїхав до батьків.
Звісно, що квартиру можна поділити, життя на цьому не зупиниться, але мені дуже важко зрозуміти, чому так сталося. Це ж була мрія на двох, а не лише моя. Мене не лякає перспектива розлучення, бо те що поміж нами діється, то шлюбом назвати важко.
Мене лякає, що я абсолютно перестала вірити людям, перестала вірити, що сім’ю може об’єднати одна ціль і спільні зусилля, бо на власному прикладі бачу, що те, що так тяжко зароблялося разом, може легко поділитися на двох, а втрачені роки ніхто повернути не зможе. І чи не отримаю я за 4 місяці смс “вибач, помилився”.
Фото: intermarium.news.
