Я довго придивлялася до Миколи, адже погуляти на чужині охочих багато, але мені такого не треба, я хочу серйозних стосунків. І ось через пів року наших таких серйозних стосунків я вже подумала, що пора й зізнатися. Я була певна, що він прийме цей факт спокійно, але натомість він розреготався і каже: «Тепер ми квити».
Я лиш очима закліпала, бо як так можна було мене стільки часу обманювати? Де його совість?
Каже мені:
– Тоді й я маю зізнатися, я маю в Україні дружину і дітей. Чи ти мене думала обхитрити?
Та як він може порівнювати мою таємницю зі своєю? Це що має до порівняння, адже з самого початку мав сказати, що має законну дружину, а він ні персня не носив, ні фото з жінкою на телефоні не мав, ніколи я не чула аби він з кимось по телефону говорив. А ми вже два місяці спільно живемо та квартиру на двох оплачуємо.
Як же він зручно прилаштувався, я йому їсти, я йому пити, все прибрати та випрати, а у нього жінка в Україні і ще й до мене з претензією:
– Ти мене хотіла обманути аби я в тебе закохався без пам’яті, одружився з тобою, а ти мені такий сюрприз?
– Ти і одружився? Вже хоч не забріхуйся, бо ти ж одружений і навіть не думав на мені одружуватися, не перекладай на мене свої хитрощі. Все, збирай речі і прощавай.
– Е, ні, я за квартиру заплатив до кінця місяця і я в ній буду жити.
Я аж дар мови втратила, навіть не може дверима гримнути!
– Я теж не піду нікуди, бо я теж оплатила до кінця місяця і мені гроші ніхто не дає, а міг би, бо я всю зарплату на тебе й використовувала аби тобі їсти варити та смачненьке купувати.
– Бо ти мала мотив, хотіла приспати мою пильність, а потім зізнатися.
– Та що я таке зізналася, та хіба в людей такого не буває, тут таке через один раз і нема тут нічого дивного. А от чоловіка, який такий хитрий, то я вперше бачу.
І отак ми жили до кінця місяця. Вже я йому нічим не годила, вже йому все в очі сказала, на що їх і закривала, то ми вже й не говорили один до одного.
Так вже каюся, що стільки часу на нього витратила, стільки зусиль, а скільки грошей, що я б додому могла передати. А я ж і молодилася, і старалася аби все було затишно, а воно он як вийшло.
Та й що я такого приховала, я ж зізналася, що маю вдома троє дітей. Так, зізналася не одразу, але й він одразу мене нічого про дітей не питав, тільки компліментами сіяв, а вже потім повз вуха пустив, коли я скромно сказала, що дітей дуже люблю.
Я ж натякнула, що маю, але він не хотів мене чути.
Як би я своїх діток не любила, але чомусь не можу їм татка знайти, все мені якось не щастить, як я не стараюся чоловікові догодити, але проходить час і вони просто зникають, гроші не платять, тому я й викручуюся, як можу.
Та й чи яка жінка пішла б за чоловіка, якби одразу знала, що він має троє дітей? Добре б подумала.
Але якби був добрий чоловік, то би пішла і я так само думала, що як покажуся доброю жінкою, то не буде ніхто дивитися, скільки я дітей маю.
Я дуже стараюся, повірте, бо вже за сорок, скільки у мене шансів – не багато, а дітям треба обоє батьків аби на ноги поставити та все їм в житті дати. І отак кручуся, поки можу, але як отакі жевжики попадаються, то й вся віра в доброго чоловіка й пропадає. Що мені робити аби рук не опускати?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
