Ми з Вадимом познайомилися, коли за плечима кожен мав вже родину і досвід неприємного розлучення.
У моєму шлюбі не було зрад, просто мій чоловік вів себе так, наче я мала його утримувати, бо він … Ну за щось же має жінка утримувати чоловіка: може, він гарний, добрий, вечерю готує чи на руках носить… А мій просто сидів в хаті, грав в ігри та ще й чекав, коли це я принесу сумки з магазину, щоб вечеря була вчасно готова.
Я бачила, як він впливає на мою доньку, яка почала копіювати таткові замашки і я з людини, з хорошого спеціаліста, перетворююся на якусь безпросвітну служницю, яку взагалі не цінують.
З мене було досить і я забрала доньку та переїхала до мами.
Роботу я знайшла швидко, а десятирічна дитина доволі швидко стає на правильний шлях, коли ти сама стаєш на шлях поваги до себе та любові до себе.
В Вадима було за плечима гірше – його дружина крутила всі роки їхнього життя з його найкращим другом і було просто чудом, що їхня спільна донька таки була від Вадима, бо він робив тест.
Тоді його жінка й зробила йому ручкою і поїхала з другом за кордон, а дитину залишила на Вадима і його матір…
Як бачите, ми обоє мали за плечима те, що ніколи не хотіли б повторити. Зустрілися випадково в кафе, познайомилися, обмінялися телефонами і почали зустрічатися.
У нас на це пішло більше року, поки ми зрозуміли, що любимо один одного і поважаємо один одного. Вадим запросив нас з донькою переїхати до них, а моя нова свекруха поїхала жити до сестри.
За ці сім років маж нами було всяке, але ми ніколи не переходили на якісь особисті образи… Все, як у дорослих людей, лише до суті питання і його вирішення через компроміс.
Спільних дітей за ці роки у нас не було. Не скажу, що не хотіла, але якось воно саме не виходило. А старатися понад усе привести на світ маля, коли і у мене, і у нього є діти, я вважала даремною тратою грошей.
– Краще на море поїдемо, – казала я йому і він погоджувався.
Доньки наші подружилися, бо я сказала, що їм нема куди діватися, хіба поїдуть вчитися.
Побут був налагоджений у нас як годинник: кожен за собою прибирав і по черзі робив загальне прибирання на кухні, в ванній та коридорі.
От живи і радій: з роботи приходжу і майже все приготовано для вечері, бо дівчатка кожна свою частину роботи зробила, далі я довершую, їмо, миємо кожен за собою посуд, дивимося якийсь фільм чи йдемо гуляти…
І все так затишно, так приємно, по-родинному.
Вадим затримувався час від часу, але ж йому сорок п’ять вже, він і в період нашого медового місяця був не надто активний…
Але найголовніше – я була певна, що він не завдасть мені того, що сам пережив. Я була в цьому свято переконана…
А одного дня він привів до нас до хати молоду жінку з животом і сказав, що Алінці не можна хвилюватися, їй треба жити в комфорті і ми маємо з донькою поїхати геть.
Я не розуміла, що взагалі коїться, чи це якийсь жарт… ніщо ж не віщувало біди!
Звичайно, що сиджу тепер в мами і це все переосмислюю… Але ж як він так міг вчинити, коли сам це все пережив! Як?!
Я вже нічого не розумію в цьому житті… Як довіряти людям? Як довіряти, коли людина з тобою їсть і хропе в вухо… А потім виганяє зі свого життя, наче в тобі взагалі не було жодної потреби, наче ти пусте місце…
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.