Мене виховував дідусь і виховував в строгості.
– Щоб не вийшло так, як з твоєю мамою. Попускав я їй, слухав бабусю твою, та казала, що так всі дівують. А воно он як вийшло.
Мама у мене була гарна і знала про це, перебирала хлопцями і все чекала на якогось особливого. Але такого не траплялося. Зате трапився чоловік одружений, який приїхав на будову школи, а вона там приносила їсти, і отак дожартувалися до того, що мама була мною при надії, а чоловік той просто втік.
Мама переживала, батьки її по голівоньці не гладили, все питала, хто буде мене ростити. От вона й за першого ліпшого й пішла, а той виявився геть непутящим чоловіком, ласим до чарки. Отак вони обоє почали гуляти, що дідусь і бабуся були змушені мене взяти до себе.
І вже мені спуску не давали. Казали, що треба завжди мати гордість і тоді тебе поважатимуть та цінуватимуть. Далі бабусі не стало одразу за мамою, надто сильно вона її любила. Та хата й досі стоїть чорна від вогню, ніхто в ній не живе.
А я залишилася з дідусем, було мені тоді десять років і жили ми добре, дідусь ходив на батьківські збори і аж молодів, коли мене хвалили та йому дякували за таку старанну ученицю.
Пішла я вчитися на медсестру і там знайшла свою долю. Дідусь схвалив мій вибір і життя заграло яскравими барвами, бо й двоє діток у нас, квартиру купили, як занедужав мій чоловік. Довелося й квартиру продати й до дідуся вернутися жити, але вже без чоловіка. Отак я стала вдовою в тридцять сім років.
Діти поїхали вчитися, дідусь вже був геть кволим, я працювала медсестрою в районі. Здавалося б в сорок п’ять я мала розквітнути. Але моя серйозність лиш посилювалася, бо не бачила я від життя ніяких подарунків за мою гарну поведінку.
До нас потрапив хлопчик, перебігав вулицю і не побачив машину. Я дуже здивувалася, що дитину батько не провідує чи мати, дідусь чи бабуся. Шкода мені стало дитини і я старалася чимось смачненьким його пригостити та випитати де його батьки. Василько довго не хотів говорити, а далі й зізнався, що батько його вдома лежить, бо приїхав з будови з таким хребтом, а мати його кудись поїхала і вже дуже довго не вертається.
– Та й не батько він мені рідний, вітчим, – сказав хлопець.
Мені стало дитину шкода і я поїхала за тою адресою, яку мені він дав. Там я й зустріла Олеся. Чоловік вже ходив, але ще був далекий до одужання.
– Я не можу всидіти, вже хотів його шукати. А на телефоні нема грошей. У нас, як бачите, давно нема грошей…
І так мені стало шкода цих хлопців, які без жінки мають давати собі раду. Почала я їм допомагати і все надіялася, що мати вернеться, бо як можна їх залишити, адже вони такі хороші? На кого можна проміняти власного сина, цю усмішку і очі?
Та й чоловіка такого гарного я б не покинула, дарма, що він себе зле почуває. І отак поступово вони ставали мені за рідних, але й допомагати я їй ввесь час не могла, бо треба було й свого дідуся глядіти.
– Слухай, Мар’яно, може ти до нас переїдеш?, – спитав мене якось Лесь.
– Як я переїду до чоловіка, хіба як законна жінка. Одружуйся зі мною й будемо жити разом.
– Я згоден, – засміявся він, – Хоча це я мав би тебе благати вийти за мене заміж. Бо таких як ти вже немає на цій планеті.
Ми переїхали до мене і дідусь радий Василькові, каже, що правнуків мріяв дочекатися. Квартиру здаємо, бо мало чи вернеться матір Василя і чи не захоче частки. А ми просто щасливі з Олесем. Так, як і має бути в цьому житті – люди народжуються для щастя.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота