Звичайно, господиня з Інни була не дуже, адже ми вміли хіба гречку варити чи макарони. А от чоловікові треба щось смачне готувати. Віталій не барився кривитися від кубової відбивної чи недосмаженої курки.
Інна намагалася переводити цю ситуацію в жарт, але Віталія було не переконати. Він не жалів «компліментів», слухати таке мені збоку було не дуже приємно.
Тоді Інна ще старалася все переробити, що було чоловікові не так, і при цьому ще й гарно виглядати. Далі я переїхала в інше місто, бо туди одружилася і ми спілкувалися з Інною лише по телефону.
В кожного були свої клопоти, бо й діти пішли і вже часу не було.
Я знала за короткими розмовами, що життя не ладиться у Інни і чоловік її взагалі не цінує, а причин для критики зросла в рази, бо вже не лише недолуга дружина, така-сяка господиня, але й безвідповідальна мати.
Я намагалася подругу якось розраджувати, але що поможуть слова?
Ми зустрілися через, практично, двадцять років і я подругу просто не впізнала!
Сіре лице, хвостик, за широкою одежею ховалася огрядна фігура…
В хаті й справді був безлад, діти мамі наказували, що вона мала їм зробити і забула, а вона хапалася то за приготування мені кави, то закидала в пральну машину одяг, збирала шкарпетки, помішувала суп і говорила зі мною.
Раптом відкрилися двері і Інна аж згорбилася. Я глянула і побачила Віталіка.
Він теж змінився, але лише в кращу сторону: доглянутий, одягнутий з голочки, цвів і пахнув.
– Відкрий вікно, на кухні дихати нічим, хоч думай трохи інколи. А, які люди, Валю, коли приїхала?, – розплився до мене в усмішці.
Я відповідала на стандартні питання, а сама бачила, що поведінка його стала ще більш прискіпливою. Ми сіли вечеряти, але дітям Інна віднесла в кімнату, а потім бігала і приносила то хліб, то сіль.
Суп був смачний, лаваш зник у роті, а шарлотка там танула.
– Інно, але це смачно!, – вигукнула я.
– Ой, скажеш таке, – засвітилася Інна.
– Якщо ніде не працювати, а тільки мати одну роботу, то за стільки років вже б і мавпа навчилася варити, – вставив своє вагоме слово Віталій.
Інна знову згасла, а я так і сиділа з розкритим ротом.
На наступний день ми вирішили зустрітися в місті на каві, хоч Інна й просила мене нікуди не йти, бо у неї й кава є і ще шарлотка лишилася.
– Я нікуди йти не хочу, в мене й одягнути нічого, – сказала вона.
– Та ходи, хоч на людей подивишся!
– Та я не хочу аби люди на мене дивилися, – каже подруга, – Я не маю часу прибиратися чи речі якісь купувати…
Мені стало сумно і я прийшла до неї.
– Що з тобою сталося, – спитала я її.
– Та що… Все часу нема, а економити ж треба, діти великі, а Віталій на всіх не заробить.
– А сама ти чого не працюєш, – кажу я їй.
– Та кому я треба? Без досвіду. Та й хто мою роботу тут буде робити?
– Ти й так її погано робиш за їхніми оцінками, то що тобі втрачати?
Подруга думала і я теж думала. Я не якийсь бізнесмен. Але мала куму в Європі і одразу її набрала чи не треба там когось на кухню чи прибирання.
– Інно, тебе чекатимуть, тому роби паспорт і їдь!
Подруга вагалася і я вирішила, що моє діло запропонувати. А вже її щось робити.
Їхала додому з важкою душею. Не думаю, що вона погодиться, бо надто звиклася до цієї ролі, звиклася з думкою, що вона нічого не вміє і не знає.
Як вона так могла змінитися? Чи це так любов змінює?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
