fbpx

Я була у подруги на весіллі дружкою і потім часто забігала підтримати молоду дружину морально, бо вона скаржилася, що чоловік після весілля змінився невпізнанно – все йому не те і не так

Звичайно, господиня з Інни була не дуже, адже ми вміли хіба гречку варити чи макарони. А от чоловікові треба щось смачне готувати. Віталій не барився кривитися від кубової відбивної чи недосмаженої курки.

Інна намагалася переводити цю ситуацію в жарт, але Віталія було не переконати. Він не жалів «компліментів», слухати таке мені збоку було не дуже приємно.

Тоді Інна ще старалася все переробити, що було чоловікові не так, і при цьому ще й гарно виглядати. Далі я переїхала в інше місто, бо туди одружилася і ми спілкувалися з Інною лише по телефону.

В кожного були свої клопоти, бо й діти пішли і вже часу не було.

Я знала за короткими розмовами, що життя не ладиться у Інни і чоловік її взагалі не цінує, а причин для критики зросла в рази, бо вже не лише недолуга дружина, така-сяка господиня, але й безвідповідальна мати.

Я намагалася подругу якось розраджувати, але що поможуть слова?

Ми зустрілися через, практично, двадцять років і я подругу просто не впізнала!

Сіре лице, хвостик, за широкою одежею ховалася огрядна фігура…

В хаті й справді був безлад, діти мамі наказували, що вона мала їм зробити і забула, а вона хапалася то за приготування мені кави, то закидала в пральну машину одяг, збирала шкарпетки, помішувала суп і говорила зі мною.

Раптом відкрилися двері і Інна аж згорбилася. Я глянула і побачила Віталіка.

Він теж змінився, але лише в кращу сторону: доглянутий, одягнутий з голочки, цвів і пахнув.

Читайте також: Коли в дверях з самого ранку почувся скрегіт ключа, я аж впріла. Давно я цього звуку не чула вже багато років і планувала не чути ще більше. Як я й думала на порозі стояла свекруха з валізами

– Відкрий вікно, на кухні дихати нічим, хоч думай трохи інколи. А, які люди, Валю, коли приїхала?, – розплився до мене в усмішці.

Я відповідала на стандартні питання, а сама бачила, що поведінка його стала ще більш прискіпливою. Ми сіли вечеряти, але дітям Інна віднесла в кімнату, а потім бігала і приносила то хліб, то сіль.

Суп був смачний, лаваш зник у роті, а шарлотка там танула.

– Інно, але це смачно!, – вигукнула я.

– Ой, скажеш таке, – засвітилася Інна.

– Якщо ніде не працювати, а тільки мати одну роботу, то за стільки років вже б і мавпа навчилася варити, – вставив своє вагоме слово Віталій.

Інна знову згасла, а я так і сиділа з розкритим ротом.

На наступний день ми вирішили зустрітися в місті на каві, хоч Інна й просила мене нікуди не йти, бо у неї й кава є і ще шарлотка лишилася.

– Я нікуди йти не хочу, в мене й одягнути нічого, – сказала вона.

– Та ходи, хоч на людей подивишся!

– Та я не хочу аби люди на мене дивилися, – каже подруга, – Я не маю часу прибиратися чи речі якісь купувати…

Мені стало сумно і я прийшла до неї.

– Що з тобою сталося, – спитала я її.

– Та що… Все часу нема, а економити ж треба, діти великі, а Віталій на всіх не заробить.

– А сама ти чого не працюєш, – кажу я їй.

– Та кому я треба? Без досвіду. Та й хто мою роботу тут буде робити?

– Ти й так її погано робиш за їхніми оцінками, то що тобі втрачати?

Подруга думала і я теж думала. Я не якийсь бізнесмен. Але мала куму в Європі і одразу її набрала чи не треба там когось на кухню чи прибирання.

– Інно, тебе чекатимуть, тому роби паспорт і їдь!

Подруга вагалася і я вирішила, що моє діло запропонувати. А вже її щось робити.

Їхала додому з важкою душею. Не думаю, що вона погодиться, бо надто звиклася до цієї ролі, звиклася з думкою, що вона нічого не вміє і не знає.

Як вона так могла змінитися? Чи це так любов змінює?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page