Не я перша і не я остання, мені здається, що до цієї події я була готова ще тоді, коли почула ті слова. Тоді Матвій тримав мене за руку і казав, що йому байдуже… Що ж змінилося за ці шістнадцять років.
Ми з Матвієм познайомилися на роботі, спочатку приглядалися один до одного, а далі якось вирішили, що нікого кращого в житті не знайдемо.
Весілля було лише для рідних і друзів, ми жили на орендованій квартирі та мріяли про власну.
Як і всі жінки, я теж хотіла мати дитину, але всі обстеження говорили одне – я цього позбавлена.
– Матвію, давай розійдемося, поки не пізно, ти так швидше знайдеш свою половинку, а я вже й забуду за те, що ми були разом.
– Ні, я люблю тебе і хочу прожити саме з тобою все життя, – запевняв мене він.
Я повірила, але була думка, що рано чи пізно він збиратиме речі, йдучи до жінки, яка вже при надії.
Але минали роки, а ми були разом – у нас вже була власна квартира, ми проводили разом час, ми їздили в Туреччину та Європу.
Мені здавалося, що у нас повноцінне життя і нам не потрібен більше ніхто.
Але ж грім мав вдарити. Матвій винувато ховав погляд, казав, що та жінка нічого не означає для нього, просто хвилинна слабкість, яка призвела до того, що вона повідомила йому про дві смужки.
Так, я була вражена, що він йде, але я знала, що це буде, тому не плакала, а мовчки зібрала його речі. За поділ майна я теж думала, тому було вирішено, що я залишу нашу квартиру, а він свою частку забере готівкою з наших спільних заощаджень.
Я попри всю свою готовність, мудрість і виваженість, тяжко переживала наше розставання. Справа не в тому, що у нього буде дитина, просто варто було мені сказати про це до того, як він вирішив полакомитися на іншу жінку. Я думала, що він чесний…
А, може, й до цієї жінки були такі «випадковості», просто не всі вони увінчувалися отаким результатом?
На щастя, він звільнився з роботи і влаштувався на іншу, але я теж не могла продовжувати працювати в колективі, де практично ми й жили у всіх на виду. Вирішила, що на кілька місяців поїду до мами в село, щоб якось відпочити і подумати про майбутнє.
В селі був спокій. Все ним дихало – від шелесту дерев до теплого подиху вітру. Я знову була донькою, мала з’їсти все, що мама приготувала і зробити те, що вона загадала. Це так було легко – ні про що не думати, а полоти моркву чи цибулю… Полеш і полеш, полеш і полеш…
Далі була нова робота, ремонт в квартирі, далі вирішила, що я її таки продам, щоб нічого не нагадувало про Матвія.
Незчулася, як пролетіло більше півтора року, як на вулиці мене окликнув знайомий голос.
– Нелю, привіт. Гарно виглядаєш, – це був Матвій.
– Ти теж, – збрехала я, бо насправді він виглядав втомленим, – Як ти?
І тут почалося – на мене просто хлинула лавина зі скарг на нову дружину і власну дитину. Для нього було дивовижним, що він у неї не на першому місці, що не враховуються його інтереси та бажання, що він не може виспатися, не може робити те, що він хоче, не може витрачати на себе стільки, скільки хоче, бо ж треба годувати дитину і дружину. Що його постійно критикують, вимагають більше і більше грошей.
– Не так я все це собі уявляв, – резюмував він дивлячись мені в очі і очікуючи співчуття.
І я зрозуміла… Я зрозуміла, що жила з дитиною, капризною і егоїстичною, я догоджала цій дитині і виконувала всі її капризи. А тепер вона не задоволена, що з нею поводяться як з дорослою.
– Та ні, уявляю, я усиновила дівчинку. Тепер розумію, що витрачала всю свою любов надаремно. А тепер, вибач. Я поспішаю забрати її з садочка.
Так, це справді був чудовий день.
