Я була здивована тим, як чужі люди почали лізти в моє особисте життя, як тільки дізналися, яка у нас з чоловіком різниця у віці. До того, мила сусідка так мені співчувала, що я доньку сама виховую, а тепер навіть не вітається! І це при тому, що я просто стала щасливою чи чому?

У мене особисте життя не складалося і не знаю чому, наче й симпатична, були якісь хлопці, але заміж не потрапила. Наважилася в тридцять п’ять на громадянський шлюб і то не вийшло, бо як тільки Валик почув про дитину, то одразу сказав, що він ще в сорок років себе шукає і не готовий виховувати дитину. Отак у мене з’явилася Аллочка, моя радість і втіха.

Для всіх я була проста жінка, які й не пощастило в житті, якій можна співчувати і думати, що власне життя набагато краще склалося та й тішитися цьому.

Саме так я думаю і в тому переконалася, що поки людина вам не заздрить, доти вона з вами добренька. Але як тільки у вас щось краще – машина, квартира, дитина чи чоловік, то одразу тут вам і зуби показують.

І ось яке тому підтвердження – у мене з’явився залицяльник, який на вісімнадцять років від мене молодший. У Андрія крім молодості ніяких бонусів, бо на свої тридцять він не має ні власної квартири, ні машини. Орендує житло, красою не відзначається. Але мені дуже подобається його почуття гумору, вихованість і порядність.

Ми спочатку отак на роботі жартували, я ж нічого не мала на нього, бо ж я старша. Але потім вже й я почала помічати, що ми просто шукаємо очима один одного, разом виходимо з роботи, гуляємо і балакаємо.

Нам дуже добре разом і якось він прийшов до мене додому з квітами.

– Думаю, пора мені знайомитися з твоєю донькою, бо наміри у мене дуже серйозні.

І ось він і з донькою порозумівся, і в домі він все ремонтує, слідкує чи є продукти, мене тішить дрібничками. Все по закону, то чому тоді всі так на нас напосілися?

На роботі тільки й шепочуться про бабусю, про онуків, молоді співробітниці наче з ланцюга зірвалися і проходу йому не дають. У мене в будинку я наче йду через шеренгу з язиками, які моментально стишуються, як я йду, а потім гудуть не перестаючи.

Ніхто з сусідів зі мною не вітається, а ті, які говорять, то лише з метою дізнатися якісь подробиці мого життя з молодим чоловіком.

Андрій наполіг на одруженні, але я не погоджувалася доти, доки не зустрілася з його батьками.

– Я бачу. Що мій сина щасливий, – сказала його матір, – мені більше нічого й не треба. А там буде видно, як ви будете жити.

Батько теж сказав, що головне в родині, коли люди люблять один одного і це не залежить від віку.

Ми одружилися, але легше не стало. Я вже й говорила про те, що варто розійтися і так і зробили, почали жити нарізно, але й це не варіант, бо мені зле без мого коханого чоловіка, а іншим від того радісно чи байдуже.

– Чому ти на інших озираєшся?

– Бо містечко у нас маленьке.

– То давай поїдемо у велике.

– Але у мене тут квартира, дитина в школу…

– Тобто, безвиході нема, просто вихід з ситуації тобі не подобається?

І я знайшла вихід, який мені сподобався – вернула чоловіка додому і змінила роботу. Нікому не розказую про своє життя, щоб не було приводів для розмов, якщо питають, хто мене зустрічає після роботи, то чесно кажу, що чоловік і все, й не дивлюся на реакцію, бо мені що з неї? Якщо я доросла, то маю й вести себе як доросла – як вхопила щастя, то треба за нього триматися, бо хто його знає, що там попереду?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page