Отож, одного разу я прийшла доволі пізно додому. Вечерю не приготувала вже який день, вся забігана в емоціях, і натикаюся в коридорі на валізи.
– Василю, ти у відрядження їдеш?, – здивувалася я.
– Ні, Марино, то ти їдеш до того, з ким так пізно водишся!
– Ти про що?
– Про що? чи я не бачу, хто тебе підвозив?
– Василю, ти все не правильно зрозумів, я тобі зараз все поясню.
– Раніше треба було пояснювати, а зараз йди.
Я засміялася, бо що за ревнощі в нашому віці? Хоч мені ніхто й не дає сорок сім, але я не маю потереби в тому аби кудись бігати, але я справді вже не перший тиждень маю зустрічі з тим чоловіком, який мене підвозив.
– Василю, давай поговоримо, як дорослі люди, що діти скажуть, що ти мене за двері виставив?
– Ти на мене не кивай, ти все це заварила і тепер їж обома руками.
– Так, я заварила все це, але не для себе. Ну, послухай мене нарешті…
Ледве я вмовила чоловіка мене вислухати і приходилося ще й просити дослухати до кінця, бо моя історія почалася тридцять років тому.
– Василю, то були дев’яності, ти ж знаєш, важко було всім. У мене стипендія була дванадцять гривень, а пиріжок з картоплею коштував двадцять п’ять копійок. Грошей ні на що не вистачало, тому я так раділа, коли мені мама передала п’ятдесят гривень, вона продала свиней…
– Ти аж звідти починаєш?
– Не перебивай, бо це тоді й почалося.
І ось я вся така щаслива їду з пошти, де отримала переказ, навіть дозволила собі сісти на автобус міський, а це мінус пиріжок з картоплею. Але вийшла я з того автобусу вже без грошей і без сумки.
Звичайно, що мамі про таке не скажу, але ж жити за що буду? До стипендії ще три тижні, а у мене тільки огірки мариновані лишилися.
І ось так я журюся, коли моя сусідка по кімнаті, Олеся, побачила мій стан і все розпитала, а далі каже:
– Ти не переживай, на моїх харчах протягнемо.
Я їй дуже дякувала, але вона була останньою людиною, від якої я хотіла б отримати допомогу. Вона була з бідної родини, одягалася так собі, вчилася так само. Мати їй передавала сумку з продуктами і все, додому теж рідко їздила, щоб не тратити гроші.
В той час не так було легко знайти роботу для студента, тому Олеся ходила прибирати до однієї жінки, яка їй трохи платила.
Але, коли я ближче її пізнала, то зрозуміла, що вона чудова дівчина, просто не має можливості бути тією, ким хоче. Буває таке в житті.
Досі згадую, як ми їли черствий сірий хліб, вмочаючи його в олію з цибулею. Смачно було неймовірно.
Відтоді ми стали з нею подругами і я тепер ділила з нею їжу завжди, навіть, віддавала їй якісь речі, які мені не подобалися більше.
Проте, на наступний навчальний рік Олеся не вернулася в училище, казали, що вона вийшла заміж. спочатку ми ще переписувалися, але потім життя остаточно нас розлучило.
– І ось місяць тому, Василю, я зустріла Олесю! Так, я б її не впізнала, але вона мене одразу впізнала.
Сказала, що приїхала на обстеження і не все у неї добре. Чоловік був гультяєм, жила з ним доти, доки хата не пішла за димом. «Добре, що діти були в бабусі», – тішилася вона тому. Але при матері ще її сестра, все життя в сварках та докорах, чиї діти що зробили. Нарешті діти виросли та самостійні, а вона з того всього й задалася. «Та що вже, я своє віджила», – каже вона мені. Ти уявляєш? Я такого не могла дозволити.
– То все зрозуміло, але до чого тут твій кавалер?
– Та це я колегу з роботи з нею звела… Ми їздили до неї, далі від неї, далі сюди і так, що я їх отак докупи звела і кажу: «Ви ідеально підходите один одному! Не прогавте шанс!». Так, що Олеся нарешті вже переїхала до Віктора, я так би мовити, з новосілля їду, от він мене й підкинув.
Чоловік вже зм’як, сказав, що теж хоче подивитися на жінку, яка навчила мене їсти олію з цибулею. А я певна, що ми будемо дружити сім’ями, бо досить вже друзями розкидатися, хіба ні?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
