Я давно вже приглядаюся до свого сусіда Григорія. Чоловік він міцний, ґазда, якого ще пошукати треба. Город у нього завжди доглянутий, хатина підфарбована, двір чистий. Всі сусідки давно на нього оком кинули, тим більше, що він удівець, але він усе ходить та сам собі порається. А оце недавно донька його приїхала з міста й на городі посадила плантацію лохини — гарна така, аж листя синіє від ягід! Відтоді, як та лохина почала достигати, на його городі з’являтися стала всяка сусідська “братія” — то ягоду скуштувати, то просто побалакати

Я давно вже приглядаюся до свого сусіда Григорія. Чоловік він міцний, ґазда, якого ще пошукати треба. Город у нього завжди доглянутий, хатина підфарбована, двір чистий. Всі сусідки давно на нього оком кинули, тим більше, що він удівець, але він усе ходить та сам собі порається. А оце недавно донька його приїхала з міста й на городі посадила плантацію лохини — гарна така, аж листя синіє від ягід! Відтоді, як та лохина почала достигати, на його городі з’являтися стала всяка сусідська “братія” — то ягоду скуштувати, то просто побалакати.

Мене особисто лохина не дуже й цікавила. Але десь із тиждень тому помітила я, як моя сусідка Ольга так і крутиться біля того Григорієвого городу. А коли Ольга до чогось прикипить, це вже точно щось затіває. Та не одна вона!

Пішли балачки, що з того городу можна й собі кущик прищепити. В селі навіть прикмета така є: що з чужого городу принесене, те краще ростиме, ніж коли з власного садити. Я спочатку не повірила, а тоді й сама почала прикидати: от Григорій у відпустку як поїде або піде по пенсію — ото й буде зручно.

Аж тут новина: Ольга доньку свою Людмилу прилаштувала на вихідні. Вже сорок років Люсі, живе в місті, двічі розлучена, двоє дітей, і робота, кажуть, не дуже стабільна. Ну, я й бачу, що не просто вона приїхала до матері. Якось надвечір, коли тільки сутеніло, дивлюся — Людмила крадучись іде до Григорієвого городу, обгорнулася чорною маминою хусткою.

А Григорій, бачу, сидить він з лозиною в руках, уже наче й задрімав, але пильнує за своєю лохиною, як за скарбом.

Ну, думаю, зараз буде вистава! І точно. Людмила як тільки підкрався до кущів, Григорій як свисне! Люся так і завмерла, а він, замість її налякати, так зачудовано дивиться на неї, наче не бачив жінки вже роки.

З того часу, здається, чоловіка мого аж підмінили. Кудись подівся його сільський простацький вигляд — поїхав до міста, підфарбував собі вуса й голову, наче знову молодий. Бере капелюха, у руки ціпок, якесь нове пальто — і вже як артист перед сусідськими хатами ходить. Спочатку повз мій двір проходить, вітається, а потім навідується до Ольги.

Мене так це обурило: “І чим же ж ота міська йому сподобалась, коли я йому молоко щодня носила, з городом допомагала, і все, як годиться”. А тут бачу, Ольга ж швиденько розкусила, що Григорій до її Людмили не байдужий, і почала під’юджувати доньку. Чую, каже: “Люсю, ходімо, посидимо з ним трохи під горіхом, а він нам ще й лохини дасть. Дивись, які кущі викопав! Яка ягода корисна, та все для серця, лікувальна, з вітамінами”. Григорій зрадів такій компанії, і, не довго думаючи, приніс їм не один кущ, а три.

Людмила ж йому очима кліпає, сором’язливо на капелюха поглядає, а Григорій від тих поглядів аж у підлогу вростає. І чому ж їй не позирати? Адже пенсія у нього стабільніша за її зарплату! Та він би ще довго отак і ходив, як павич, але якось підслухав, як Людмила з подругами його насмішливо обговорює. Сидять вони на лавці біля Ольжиної хати, Люся манірно зітхає:

— Якби не мамина лохина, я б давно вже була в місті! Там у мене такий кавалер є, що аж дух захоплює. А я тут з пенсіонером маю возитися, тільки через кущі й залишилася.

Подруги сміються, а Григорій аж почорнів від злості. Вернувся додому й мовчить, наче тінь. Наступного дня Люся принесла йому сметани, а він їй суворо так і каже:

— Очі б мої тебе більше не бачили! Якщо ще раз ногою на мій двір ступиш, лозина буде готова!

Людмила зраділа — видно, була рада втекти додому. Ольга свої кущики поливає, леліє, а я одна залишилася з носом, як то кажуть, ні з чим. Але ж як так, я ж не буду здаватися! Відважилась, підходжу до нього через паркан та й гукаю:

— Григорію, ходи хоч обідати, бо я ж бачу, що геть змарнів!

А він і прийшов. Я приготувала для нього таке смачне частування — картопельку з кисляком, цибулькою, сметанкою. Запашна та страва, ще й молочка квасного до столу поставила. Григорій наївся, задоволений, а вже надвечір знову приходить — не просто так, ще й на вечерю. Сміємось ми, балакаємо, а він мені й каже:

— Катерино, таке у тебе кисле молоко смачне, наче вершки. До віку б таке їв!

— А ще б лохини до нього, зі сметанкою та цукром, — кажу я йому, мрійливо так.

Григорій засміявся, обійняв мене за плече та й каже:

— Та це не проблема! Як тільки зродить моя лохина, ти перша скуштуєш. Не для когось, а для тебе.

Отак тепер і живемо: я чекаю на лохину, а він щодня навідується на кисляк. Мені навіть стало добре на душі — може, оте моє чекання і принесло мені найкраще, адже нарешті він поруч. І не треба мені більше ні чужих кущів, ні таємних планів. І я рада, що тепер ми з ним обоє ділимося тим, що маємо.

You cannot copy content of this page