Того дня я раніше прийшла з роботи, одразу вирішила приготувати все на вечерю, щоб мати кілька вільних годин, перш ніж забрати дітей з садочка. Але відпочити не вдалося, бо на порозі стояв мій розгублений чоловік і тримав за руку дівчинку років шести.
– Лесю, розумієш, – почав бурмотіти він…
– Це мій тато, – сказала дівчинка і міцно вчепилася в Дмитрову руку, – Мама сказала, що це тепер мій тато і я буду з вами жити.
– А чому ти не можеш жити з мамою, – спитала я дівчинку.
– Бо мама не хоче аби я плуталася у неї під ногами, мама каже, що я їй не даю вдало вийти заміж.
Я не знала, що робити, тому найперше вирішила привести малу до ладу. Поки я це все робила, то Дмитро почав щось бурмотіти про давнє кохання, але він не знав, що дитина його.
– Віра мене покинула, шукала кращої пари і я не думав, що вона від мене мала дитину, а тут я її зустрів на вулиці і не впізнав просто, а вона мені дитину тицьнула і каже, що я батько і тепер маю виховувати.
– Ну, батьківство ще треба довести, – відказала я, бо судячи з того, як дитина виглядала, мати у неї не дуже турботлива.
Дмитро пішов за дітьми, а я дізналася, що малу звати Катруся, вона любить смажену картоплю і ведмедика. Але він залишився вдома.
– Не біда, я буду у вас і без нього або ви мені купите нового.
За той час, що дитина була у нас, мені прийшлося взяти відпустку, бо в садок її не брали без документів, а після того, як я відвідала її матір і побачила, як дитина жила, то я вже не могла вернути Катю. Віра радо підписала всі папери і мені не було її зовсім шкода, хоч вона плела про те, що просто хтіла щастя, а з дитиною її ніхто заміж брати не хоче, от і вона отак з горя й почала частуватися.
Я дивилася на неї і не якби не знала, що Дмитрові тридцять два, то не повірила б, що і їй стільки ж. мені навіть було шкода чоловіка, що він побачив на що перетворилася дівчина, яку він колись так щиро любив.
А ще мені було прикро, як Катя швидко почала називати мене мамою. Я розуміла, що в її серці є безмежна любов до її власної матері, але вона вже так добре знає життя, що готова називати мамою ту, яка дає їй прихисток.
– Катю, називай мене мамою, якщо справді дуже цього хочеш або можеш казати мені Леся. Добре?
– Добре,- відказала вона.
Йшов час і результати тесту, який ми все ж таки зробили прийшов швидше, ніж ті всі процедури з опікою, які ми проходили.
Дмитро стояв з паперами і я бачила, що він і радий і збентежений водночас.
– Лесю, я не знаю, що й робити, – відказав він і простягнув мені документи.
Там було написано, що батьківство не підтверджене.
– Я знала про це з самого початку, – відказала йому я, – але як побачила в яких умовах живе ця дитина, то вже все вирішила. Діти не мають і наш час жити в таких умовах. І давай це залишиться для всіх інших таємницею.
Чоловік мене обійняв і ми нікому про це не розказували. Віра так за голову і не взялася, жодного разу вона не навідувала доньку і не хотіла її забрати. Катя гарно вчиться і є моєю помічницею та прикладом для моїх рідних дітей. Чому мені вдалося так її виховати? Я не знаю. Думаю, що людина або хоче жити і все для того робить, або вибирає існування і теж все для того робить і тут вже не залежить від того, де вона народилася.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота