Ми з Михайлом в офіційному шлюбі 15 років, ще три жили у цивільному. Точно можу сказати, що рідні та друзі вважають наш шлюб ідеальним: завжди разом, жодних нарікань один на одного при людях, ніколи ніяких, боже збав, публічних сварок. Та можу вас запевнити, що вся ця ідилія тримається виключно на моєму мовчанні.
Але розповісти я хотіла про інше. Михайло зараз у війську і, хоч як мене не гризе совість за ці почуття, та я почуваюся від цього щасливою і щиро сподіваюся, що і йому буде наука. Прости Господи, що так думаю, але я так втомилася за ці роки – просто безмежно!
Знаєте, у нас немає відкритого протистояння, чи не доведи Господи, чогось гіршого, але Михайло надзвичайно тяжка людина у побуті. За 15 років нашого співжиття Міша яйця собі ні разу не всмажив. Якби я десь вийшла до подруги, то так би і сидів цілий день голодний, а дверцята холодильника не відчинив би.
Та взагалі, доходило до смішного, я на стіл їжу покладу, а він сідає і просить: “насип мені”, а в мене ж дитя мале на руках і він не візьме малого, бо ж вже ложку тримає. Ото мені й доводилося синочка в колиску нести, аби йому в тарілку картоплі накласти.
Але ж і я винна, бо я тому всьому потураю, не огризнуся, хіба десь в думках викажу йому все наболіле. Не хочу я просто при дітях сваритися.
Ніколи мій Міша не торкнеться пральної машини. Лиш чую: “а чому ти не попрала це, а не попрала се?”
А коли я маю прати? Я ж як білка в колесі кручуся. Сама в магазин, сама звари, сама попери, саме прибери, дітей двоє, робота. Я вже мовчу, що він мені постійно в очі тикає, що мої ровесниці і машини водять, і манікюри малюють, а я що? А я, як та загнана лошиця.
А про гроші, то я взагалі мовчу. Бо я транжира і не вмію гроші цінувати. Але це при тому, що за все плачу я, а Михайло відкладає на “великі покупки”. То виходить, що як він купив телевізор плазмовий Samsung за 80 тисяч, то він добрий господар, а я, що годувала сім’ю з 4 людей – транжира. Ну хіба то справедливо? Та я не кажу, що мені треба кланятися в ноги, але нащо так знецінювати все, що я роблю.
Та я окрім їжі і комуналки ще за всі гуртки плачу, кишенькові гроші даю, вдягаю. Та мені б не хотілося того дякую, вистачило б, аби без критики і звинувачень у марнотратстві
Розумієте мене? Я просто втомилася вічно бути у всьому винною. Втомилася, що не маю помочі й підтримки, що ніби й в шлюбі, а ніби й одна. Втомилася, що чоловікові байдуже, що у мене немає часу аби в голову почесатися, а про час на себе я просто промовчу.
Так от, війна! Михайло отримав повістку і поїхав на фронт. Я, звісно ж, переживаю, відправляю передачі, молюся, хочу, щоб Міша повернувся цілим та неушкодженим до дітей, але я відчула таку полегкість, коли він пішов, що аж сама себе злякалася. Йду з магазину, несу легенький пакет і думаю:
“Господи, як добре, що зараз не почую: “а чому не запекла”, “я з помідорами не їм”, “а ти не знаєш, що я вже рис не люблю”.
Я розумію, що ці мої думки ні в кого захвату не викличуть, бо зараз є зовсім інші проблеми і переживання в людей, але я не уявляю як мені з цими роздумами жити. Раніше я просто часу не мала стишити ходу, зупинитися і обдумати як я живу, чи правильно, а коли чоловік поїхав з дому, то до мене ніби дійшло, що ця легкість, яка мене оточила, вона від того, що я не чую постійної критики і невдоволення і цього одвічного бубніння.
Єдине, на що я сподіваюся, то це те, що умови, у які потрапив чоловік, змусять його переглянути його ставлення до мене та моєї ролі в його житті.
Я б хотіла вашої поради з боку, підкажіть, чи є шанс, що Михайло зміниться? А може щось мені варто зробити, щоб його ставлення до себе змінити?
Марина 39 років.
Фото: intermarium.news.
