Я добре все бачила своїми очима і найбільше бажання мала – вберегти сестру свою рідну. Довго вагалась, але таки набрала її попросила, аби вона більше грошей з Італії додому не передавала. Коли Маринка запитала а чому власне, я їй усе, як є і розповіла. Було мені мовчати тихенько і не лізти зі своїм співчуттям, бо маю тепер що слухати і від мами і від рідні.
Ми з маринкою, сестрою моєю, завжди дружніми були. Росли разом, в одному класі навчались і до одного технікуму на навчання пішли.
От тільки я пішла вчитись далі, а Маринка заміж вискочила за свого коханого Геннадія. Ой, що то за парубок був? Такий вже гарний, та такий вже веселий. Якщо де компанія сидить і сміється, то точно у ній Геннадій є.
Весілля було і веселим і великим. Триста чоловік батьки зібрали, три дні гуляли і співали. Та оте весілля і стало останніми днями щасливими у сім’ї моєї сестрички.
Геннадій, як був душею компанії, то так нею і залишився. Не хвилювали його ні діти, ні жінка, ні потреби їхні. Друзям ладен був усе віддати і часто приходив додому ледь на ногах тримаючись. А Маринка любила, терпіла і тягла сама сімейного воза усі 20 років їхнього шлюбу.
Коли не стало Геннадія вона на заробітки подалась. Уже тоді донка її заміж вийшла і син в інститут пішов. Саме пора в обох “мамо, дай”. А що могла Маринка дітям дати, як сама у мене одяганку брала на те, аби до Італії доїхати, адже ж доношувала ще свої дівочі речі?
Так склалось, що я придбала дім поруч із домом Маринки. І не думали бути сусідками із сестрою, та коли я дім шукала, той саме на продаж виставили, от і співпало гарно. Їхала сестра і просила мене за дітьми її наглядати, от я і наглядала, на свою голову.
У домі Маринки моя племінниця із чоловіком живе. Ліза одразу після школи вискочила заміж за місцевого хлопчину, уже й онук у Маринки є.
Так от. Як тільки пішли перші гроші заробітчанські, сказав Лізин чоловік, що буде дім оновлювати і розбудовувати. Взявся до роботи гарно, закупив матеріалів повне подвір’я, зруйнував стіну одну і на тому, власне все. Сестра гроші шле, а робота стоїть.
— Буде робити Вадим вбиральню. – чую я від Маринки. – П’ять тисяч я оце зібрала і передала. Просила якісні матеріали купувати і зробити на віки, аби я в старості не думала про те, що кран тече.
Мені аж зле стало, бо я добре бачила, що ніяка робота не йде. Вадим тримає міцно диван новий, та слідкує, аби комп’ютер і телевізор справно працювали. Дошки, та навіть паркет новий, усе так і зіпсувалось під дощами, бо придбати він придбав, а робити, чи бодай куди занести, у нього настрою не було.
Я набрала Маринку і все як є розповіла. Скинула ще й фото, бо ж могла сестра і не повірити тому, що я оце кажу. Несподівано для себе я почула від сестри багато прикрих слів. Виявилось, що я заздрю їхньому достатку і що не надто то вже й гарно фотографувати чуже подвір’я і розповідати казки не розібравшись.
Далі вже й Ліза з Вадимом мені почали капості робити. Прямо за руку я нікого не спіймала, але і малина якось враз полягла і дерева сохнути почали в саду і у вбиральні вуличній все пішло через верх.
Маринка приїхала за три тижні, хоч і казала, що поки не буде приїжджати, навіть на вихідні. Все село чуло, що то там у них робилось, а вже ввечері зять разом із донькою Маринчиною їхали з торбами до його матері жити. Місяць сестра була вдома, а до мене так і не зайшла, не віталась і не розмовляла.
Та якби ж тільки це: Ліза прожила у свекрухи під боком день і трішки і повернулась. Якщо правду люди кажуть, то вони із тим Вадимом розлучаються.
Але найприкріше те, що у всьому, що трапилось рідні лиш мою вину і вбачають. Бачте, якби я тримала за зубами язика, або якось поговорила з Вадимом, присоромила його, то все склалось інакше.
— Ніколи не думала дожити до того, що діти мої між собою не розмовлятимуть, – говорила мені мама з образою. – Що ти їй такого наговорила? Чого не вибачишся?
Але я ніяк не можу зрозуміти одного – де моя вина? Хіба я повинна була змовчати? Ну от ви, знаючи усю ситуацію, хіба не допомогли б сестрі, не розповіли б правду?
Головна картинка ілюстративна.
