– Слухай, я вже просто не знаю, за що братися. Сиджу на кухні, п’ю гарячий чай із м’ятою, а в грудях все горить від образи, – голос моєї куми Наталі в телефоні тремтів і зрадливо обривався на кожному слові. – Ми з ним прожили стільки років, і все здавалося, що ось-ось щось зміниться, що стане спокійніше. А йому вже п’ятдесят, і з кожним днем стає тільки важче. Він приходить додому і починає чіплятися до дрібниць, влаштовує скандали на рівному місці. Я вже втомилася від сусідів очі ховати.
Я добре знала її чоловіка Степана і розуміла, про що вона говорить, хоча завжди намагалася знаходити якісь слова підтримки.
– Наталю, ти ж знаєш його вдачу не перший день, – тихо відповіла я, притискаючи мобільний плечем до вуха. – Йому хоч кіл на голові теши, він усе одно стоятиме на своєму. Людина не змінюється від розмов чи довгих пояснень. Ми з тобою про це говорили вже тисячу разів.
– Та я ж розумію, що слова тут не допоможуть. Мені здається, що він просто втратив будь-яке відчуття межі. Йому байдуже, що я відчуваю, скільки годин я провела на ногах чи як сильно втомилася. Головне – виплеснути своє невдоволення, показати, хто тут господар. Я вже не маю сил терпіти це мовчки. Може, ти щось підкажеш?
Я замислено покрутила на столі чашку з вже холодним напоєм.
– Пораду? Знаєш, тут потрібні не поради, а якийсь рішучий крок, – мовила я після довгої паузи. – Щоб він відчув те саме, що відчуваєш ти, коли він влаштовує свої вечірні вистави. Треба зробити так, щоб йому стало по-справжньому моторошно. Щоб земля під ногами захиталася.
– Це як же? – зацікавлено перепитала Наталя. – Налякати його? Але чим? Він же нічого не боїться, коли перебуває в такому стані. Йому все байдуже.
– Слухай сюди. Пам’ятаєш бабусю Параску, яка живе на кінці вулиці, у маленькому будиночку біля старого колодязя? Ту саму, якій уже минуло дев’яносто років? Вона вже давно нічого навколо не чує, майже не бачить і весь день сидить у кріслі біля печі, але іноді так дивно регоче, що аж мороз по шкірі йде.
– Пам’ятаю, звичайно, – здивовано відповіла кума. – А до чого тут вона?
– А до того, що ми можемо позичити її на один вечір, – у мій голос закралися грайливі нотки. – У суботу ввечері твій Степан зазвичай повертається додому пізно і починає свої традиційні бешкети. Удень я піду до баби Параски, візьму її під руку під приводом прогулянки на свіжому повітрі і приведу до твоєї хати. Одягнемо її в твою улюблену довгу сукню, накинемо на голову хустку, якою ти завжди замотуєшся, коли в тебе болить голова від його криків, і покладемо у ваше ліжко.
Наталя на секунду замовкла, переварюючи почуте.
– У моє ліжко? – перепитала вона шепотом. – Бабу Параску?
– Саме туди, – впевнено продовжила я. – Ти сховаєшся в сусідній кімнаті за шафою, а я постою біля комори, щоб усе контролювати. Коли він відчинить двері і зайде до спальні, то спочатку нічого не зрозуміє у темряві. А потім побачить у ліжку постать у твоїй хустці. Баба Параска в цей момент точно почне тихесенько сміятися своїм старим, дзвінким голосом, бо вона завжди реагує так на будь-яку появу людей поруч. Дамо йому п’ять хвилин на роздуми, щоб він гарненько все роздивився. А потім зайду я, наче випадково заглянула на хвилинку, побачу бабу в ліжку і почну голосно причитати на весь голос: «Ой, моя люба подружко, до чого ж довів тебе цей бузувір! Як він змарнував твоє життя, як знищив твої нерви!».
У трубці повисла коротка тиша, після якої Наталя раптом несподівано голосно й нервово хихикнула.
– Ти серйозно пропонуєш таке зробити? А якщо він розлютиться ще більше?
– Не розлютиться, – переконано сказала я. – Йому стане так моторошно, що він і слова не зможе вимовити.
План ми обговорювали ще довго, уточнюючи кожну дрібницю, кожну хвилину майбутнього вечора. Кума зрештою погодилася.
Суботній вечір видався напрочуд темним і тривожним. Вітер не вщухав ані на хвилину, стукав віконницями, зривав залишки листя з дерев і кидав їх на шибки. Усе відбувалося чітко за нашим сценарієм. Я вдень без зайвих труднощів привела бабу Параску, пояснивши тій простими словами, що треба пройтися в гості до сусідів. Старенька лише мовчки кивала головою, доброзичливо посміхаючись і не розуміючи суті того, що відбувається. Ми вдягли її в Наталину сукню, зав’язали хустку і вклали на велике ліжко під теплу ковдру.
Сама Наталя сховалася в темному кутку за великою шафою, затамувавши подих і прислухаючись до кожного звуку з вулиці. Я ж зайняла своє місце у невеликій ніші біля вікна, звідки було добре видно вхідні двері.
Годинник показував одинадцяту вечора, коли за хвірткою почулися важкі, знайомі кроки. Степан ішов нерівно, голосно бурмочучи щось собі під ніс і штовхаючи ногами камінці на доріжці. Він відчинив двері своєї хати з такою силою, що вони гучно вдарилися об стіну. Увійшовши до коридору, він звичним рухом кинув куртку на стілець і рушив прямо до спальні.
Він різко штовхнув двері спальні і зробив кілька кроків уперед. У напівтемряві кімнати, освітленій лише слабким світлом лампи, на ліжку лежала людина в знайомій хустці. Степан зупинився посеред кімнати, намагаючись зосередитися. У цю ж секунду баба Параска, відчувши присутність когось стороннього, підняла голову і раптом заливисто засміялася тим своїм специфічним, дзвінким і довгим сміхом, який у тиші ночі звучав геть незвично.
Степан відсахнувся назад, мало не впавши на килимок біля дверей. Його обличчя в ту мить змінилося в колір, зникла будь-яка впевненість. Він розплющив очі широко, дивлячись на ліжко так, ніби побачив перед собою привид.
Через хвилину, витримавши паузу, у двері спальні спокійно зайшла я. Зробила здивований вигляд, подивилася на ліжко, а потім різко повернулася до Степана і почала говорити голосно, переконливо і різко:
– Боже мій праведний! Що ж ти тут робиш, чоловіче добрий? До чого ти довів жінку свою любу? Подивися на неї! Тобі не соромно дивитися їй у вічі? Кумонько моя люба, як же ти натерпілася. Біднесенька моя!
Степан не вимовив жодного слова у відповідь. Він лише переводив нажаханий погляд із баби Параски на мене, потім знову на ліжко, де старенька продовжувала посміхатися своїм безтурботним сміхом. Не сказавши ані звуку, він різко розвернувся, вилетів із кімнати.
Ми відвели бабусю додому, вклали її спати і пообіцяли частіше заходити.
Кума потім розповіла, що чоловіка не було усю ніч. Тільки під ранок, коли небо на сході почало світлішати, він тихо відчинив двері і зайшов до кухні.
Наталя вже не спала. Вона спокійно стояла біля столу і місила на вареники з вишнями. Рухи її були плавними, а на обличчі не було й сліду колишнього страху чи розгубеності. Вона навіть не обернулася, коли почула його кроки, тільки ще вправніше почала розкочувати тісто качалкою.
Степан мовчки сів за стіл, дивлячись у стіну перед собою. Він виглядав тихим і якимось на диво серйозним.
Звичайно, що все не пройшло за першим разом і нам довелося просити допомоги в баби Параски ще кілька разів. Їй так сподобалося, що вона навіть змінювати свій сміх на зловісний, я вам клянуся. Від нього у мене ноги терпли, а про Степана годі й казати.
Згодом він перестав заглядати в чарку і почав цінувати дружину, адже одного дня його марення могло перетворитися на дійсність, бо такі стосунки нікому не додають ні краси, ні здоровʼя. Хіба не так?
